Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

завивання холодного вітру. От її слова й передайте віршами. Починайте! — І Абай стьобнув коня.

Шубар, обманутий у своїх сподіваннях, з докором глянув на нього.

— Ну, Абай-ага, це не змагання, а кара! — розгублено вигукнув він.

Дармен, що скакав поряд з Абаєм, з дивовижною швидкістю почав свою імпровізацію. Незвичні умови змагання привернули увагу всіх. Вершники забули про птахів. Дармен, відчуваючи, як усі прислухаються, говорив рядок за рядком. Абай, задоволено посміхаючись, скакав, поглядаючи збоку на Дармена. Він навіть шапку зняв, щоб не пропустити жодного слова.

Дармен голосною скоромовкою один за одним читав створені щойно рядки:

Багато на світі акинів таких,

Хто задані вірші складає для всіх,

Та літ щонайшвидший думок всіх моїх —

Яструба крила нині у них.

Друзі, слідкуйте, як вірш мій летить

В ночі зимові, де хуга шумить,

Де лютий мороз за стіною тріщить,

Де з внучком бабуся старенька сидить,

Де лагідна пісня дитині бринить:

Спи, моє ягнятко, спи

Хуга вийшла у степи,

Та крізь вікна не пройде,

Та, однак, нас не знайде.

Люлі-люлечки, гай, гай,

Хуго, спать не заважай,

Марно внучка не лякай,

Не візьмеш нас, так і знай!

Ти в степи іди — гуляй,

В чистім полі завивай,

Адже ж скрізь пусті степи!

Спи, моє ягнятко, спи!

Вже очі під пісню маля закрива,

І тихо бабуся співа і співа,—

Вперед на сто років знайду ті слова —

Аж поки у яструба сила жива.

Дармен підвівся на стременах і раптом, обернувшись у сідлі, захоплено закричав:

Та яструб мій ворога перемага!

Перемога! Кінець, Абай-ага!

І, вдаривши коня канчуком, він щодуху помчав до гірки. Всі з сміхом кинулися за ним.

Першим доскакав Магаш і різко спинив коня біля великої, з козеня завбільшки дрохви, в спину якій вчепився яструб Дармена, шматуючи її так, що аж рябе пір’я летіло в повітря. Магаш зірвав з голови тимак і, розмахуючи ним, закричав вершникам, що його наздоганяли:

— Дармен, Дармен, суюнчі!..[3] Тобі писати про Єнлік!

Дармен, примчавши до нього, стрімголов скотився з коня і побіг до свого яструба. Кокпай, Акилбай і Баймагамбет, що встигав усюди, одразу оточили його.

Шубар осторонь вовтузився зі своїм яструбом. Здалека нікому не було видно, чи піймав птах здобич.

Ув’язавши забиту дрохву в торока Єрбола, молодь рушила до Шубара. Той сидів навпочіпки, прикриваючи яструба полами чапана.

Кокпай першим зрозумів, у чому річ.

— Яка ганьба! — закричав він, регочучи.— Покажи, покажи всім!

Він відгорнув полу Шубара, і тоді всі побачили яструба. Весь мокрий, настовбурчивши скуйовджене забруднене пір’я, той гнівно крутив головою. Кокпай, що завжди нещадно висміював Шубара, дав собі волю і цього разу.

— Ай-яй-яй, ну і підвів тебе твій яструб! — глузував він.— Та ще в такому благородному змаганні. І дрохви не спіймав, і сам у біду потрапив. Бідолаха, всього закаляла проклята дрохва! Погана ознака для тебе, Шубар. Підвів тебе паскудний птах!

Шубар тільки зневажливо глянув на Кокпая і під загальний регіт став сідати на коня.

— Не кажи так, Кокпай,— примирливо сказав Абай.— Яструб зовсім не паскудний птах. Недарма його вважають символом мужності. Глянь, як він гнівається! Що ж, з кожним може трапитися невдача. Чого ж знущатися з Шубара? Але вірші, певно, доведеться писати Дармену,— закінчив він.

Дармен, щасливий, схвильований, стьобнув свого білого коня, міцно натягнув поводи. Кінь став дибки, перебираючи передніми ногами, витягся догори білою свічкою. Широка усмішка сяяла на привабливому обличчі Дармена, освітленому чистим полум’ям юності й щастя. І сірий яструб, що сидів на його руці, теж напружив тіло, що вилискувало сталевим полиском, у пориві в небо, у вільний політ.

Сонце, прорвавшись раптом крізь сірі хмари, освітило рожевим промінням коня, вершника і яструба, охоплених єдиним поривом, і Абаю здалося, що він бачить перед себе прекрасну статую, висічену з мармуру.

Тривожний кінський тупіт, що почувся за спиною, примусив усіх обернутися. Повернув свого коня і Абай, все ще захоплено посміхаючись.

Схилом пагорка мчав до них якийсь вершник. Певно, він дуже поспішав: тільки підскакавши до подорожніх ближче, він стримав свого коня. Під ним був дворічний вороний стригунець, маленький, але міцний. Ноги високого на зріст жигіта звисали майже до землі; вуздечка, брязкаючи кільцями, вільно метлялися на голові скакуна, а сам він був укритий потом від вух до копит.

Ще здалеку вершник відшукав очима Абая і, ледве спинившись, звернувся до нього з шанобливим привітанням:

— Ассалау-малікум, Абай-ага!

Хоч як намагався жигіт здаватися спокійним, в його вузько прорізаних очах, трохи почервонілих від довгої скачки, Абай вловив гнів і образу.

— Уагалайкум-ассалам! — відповів він.— Куди поспішаєш, жигіте, що сталося?

Але вершник вирішив, мабуть, довести, що вміє володіти собою. Він статечно і не кваплячись привітався з рештою, починаючи з Єрбола, як із старшого, і лише тоді заговорив, кинувши свій гострий погляд на Абая.

— Абай-ага, я поспішав до вас із скаргою. Тільки до вас. Справа термінова, а наздогнати вас оце щойно пощастило. Крім цього стригунця, у нас і коня не знайшлося.

— В чому ж справа? Кажи! — запитав Абай, пильно дивлячись на нього.

— Мене звуть Абди, я з роду Жигитек Мене послали до вас усі наші сім аулів. Наші землі на Шуйгінсу і Азбергені.

— Я знаю ці аули.

— Всі сім аулів терплять жорстоку кривду: насильство і розбій! А насильник — Азимбай.

Абай нахмурився. Коли приньому називали це ім’я, нерозривно пов’язане з кривдою, з несправедливістю, Абай почував себе винним: адже Азимбай — син його рідного брата Такежана, племінник, або, як у казахів кажуть, менший брат. Абай мимоволі зітхнув, і Абди, помітивши це зітхання і тінь, що майнула по обличчю Абая, заговорив сміливіше:

— Знов забирає собі половину наших сіножатей. Косарів пригнав. І позаторік, і торік відбирав у нас сіно, і тепер знову грабує — втретє. А для нас це сіно — велика, підмога. Своєї худоби в наших аулах нема, то ми й брали на зимовий прокорм худобу з багатих аулів. А він накидається на наше добро щороку. Не спитавши, скосить і вивезе. Обдурить поодинці кожний аул, пригрозить, залякає. До кісток пройняла нас кривда, сьогодні й наважились: усі сім аулів умовилися сказати, що не дамо косити. Пішли до нього, а він нас прогнав. От і послали мене до вас, Абай-ага: в позові перебуваємо, чекаємо вашого рішення.

Спокійно виклавши суть справи, Абди нарешті дав волю своїм почуттям:

— Ось із якою слізною кривдою скакав я до вас, Абай-ага. Мене послали голі, голодні люди семи аулів. Хіба Азимбай не одного племені з