Сергій Вікторович Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

тихо,

Із-за гори, з-за грудастих хмар

Виривалися сліпучі промені,

Й у повітрі починали метушитися комахи ноосфери —

Спалені книги, одцвілі розмови,

Мелодії приспані,

А назустріч затору

Порожньою смугою виклично

Нісся фіолетовий кабріолет

(кабріолетовий фіолет)

Зовсім без водія,

Й лише на сидінні задньому

Жінка

Силою свого погляду

Крутила кермо,

Натискала педалі

І все таке,

А під теплими нефами її долонь,

Поверх візерунків шкіри

Було нанесено й мої відбитки пальців,

Ніби

Палімпсести.

Гробки

Ти не повіриш, як біжить,

Із русла вирвавшись, вода,

Вкриває острови, мости

І випиває день до дна.

І риби згризли вати сон,

Вже, як птахи, в дерев гілках.

В гілках, заритих по коліно

В воду, радість, ріст і жах.

Примружить сонце кольори

Й завмерлий цвинтаря кашкет,

Де твої букви на хрестах,

Незграбних і чужих іще.

Архітектура цих гробків —

Бездонний річковий експрес,

Оглушливо шепоче так:

«Щоб ти втонув, згорів, воскрес!»

Горять луки, пухкі гілки

Стискають м’яко горла пульс.

Це рід. У паводок очей

Його я злякано дивлюсь:

Йому потрібен я – не я,

А нова гілка, й хруст, не рух.

Я втік. Я встиг. І здивувався

В небі чорногуз чи крук.

Порт Поділ

Так спокійно сідають на плечі

Кольори припортових небес.

Дощ потреться об руку, і вечір

Позіхне, в світла плямах увесь.

У кварталах, квадратах, трамваях

Кожна вивіска – ніби браслет.

Я по сходах з гори поспішаю,

Ти ідеш між вогнів по шосе.

Так осінньо скрутилось бароко

В зелень бань і наличники хмар,

Замість слів – лиш калюжі, і збоку

В мокре небо відходить базар.

Значить, мовчки слова відчувайте,

Як летять повз майдани думки,

Пам’ятайте, любіть, пробачайте.

В річці плавають згаслі роки.

Олія

Емоції гострішають,

Іржа трохи зникає

З контактів,

Коли

Під вечір транспорт засинає,

Мов якийсь джміль на зиму.

І от стоїш ти на порожній трасі

Бетонній,

Наприклад, коло роздоріжжя на Прилуки,

Й секунди утікають стрімко так,

Що ти вже розрізняєш запах різних трав.

Але знаходиться водій,

Котрий тебе врятує,

Розгониться до ста тридцяти двох,

Кермо відпустить

І, ніби хліб, ввійде в розтале масло вечора.

Веди, святий Миколо, не впускай,

Частуйся сидром своїх придорожніх срібних трав!

З-під хмари сонце спуститься,

Обшпаривши востаннє

Олією оливковою небо,

І хмари гоняться за сонцем – і наздоганяють,

Ви женетесь за хмарою – й наздоганяєте,

За вами ластівки летять – наздоганяють

У естафеті одна одну,

І ти знову засинаєш,

Бо не несуть вони ні добрих, ані злих новин —

Просто у них

Вечірня

Олімпіада

Над кількома лівобережними провінціями.

Свобода

Свобода – як легкий голод,

Свобода – як добрий апетит!

Це коли ти виходиш із дому

І в кишені маєш картоплину варену,

Заходиш із нею до парку,

Кидаєш далеко вгору,

Й поки вона летить,

Не чуєш нічого на світі.

Це йти хвостом пухнастим

Стежки в горах над морем

Удвох

Та співати.

Це коли просто не можеш

Увімкнути м’язи,

Щоб підвестись

І зробити щось,

Коли гризеш себе за хвіст

Серед рудої глиці.

Це коли так тяжко

Вслухатися в тишу,

Коли зовсім нестерпно

Витримати

Грім згори.

Але все одно я якось не хочу

Віддавати її,

Навіть за купу зібраного

Жовтневими двірниками листя,

Навіть за каштани й жолуді,

Навіть за дружбу,

Навіть коли зупинку скляну,

На якій я переховуюсь від зливи,

Скасовано.

Тільки на одне

Інколи хочеться її обміняти —

На запах ремонту взуття,

Чи не найкращий у світі запах,

Котрий пружно і м’яко тягнеться так,

Немов найсмачніший у світі язик.

Птахи

Мої друзі сміються

Й фотографують качку,

Щоб відіслати її емемескою

Дочці,

Яка подорожує з класом.

Я гостюю в них

У дитячій кімнаті

З паперовим стрижем на стелі,

Й через це

Щоночі

Робити волосся моє сивішим

Приліта не хто-небудь,

А добра фея.

Ось вона:

Бере ще одну волосинку

Й фарбує найтоншим пензликом,

Цілує в лоба,

І від цього я сплю трохи спокійніше,

Ніби це ти мене рукою погладила.

На поворотах історії

Кам’яні

З-під балконів

Падають голови,

Мостам, розв’язкам

Випаде

Зводитись наново

На поворотах

Історії

Відійди в тиху вуличку набік,

Скажімо,

В Покровську:

Серед джмелів,

Бордюрів беззвучних і променів

Особливо відчуєш,

Що, як би і що там

Не…

А кожен твій рух,

Кожне слово твоє

Лишається в повітрі

Й триває, триває…

Чи відчуває

Це той,

Хто з тобою поруч?

Як усе сказане й зроблене

Стоїть незворушно

Понад дахами,

Понад новими

Розв’язками вже і мостами?

Ніби тяжка й невагома

Зелена вода у кар’єрі.

Вікна і двері

багато років

станційний ліхтар

з апетитом глядить на самшитовий кущ

пасажир швидкого поїзда

вперся поглядом

каштановим

у вікно

повз яке проскочила станційка

«сумно мабуть – думає —

бути на такій станції

повз яку лиш проносяться

швидкі поїзди

лиш зачісують

кущі біля перону

своїм світлом

своїм вітром»

«сумно мабуть – думає жінка

що торкається тонкою рукою

дверей станції —

сумно мабуть отак

пролітати повз станцію

і знати що ніколи-ніколи тут

не зупинишся і не вийдеш

ніколи не здолаєш

рудий віконний наліт»

а чорна земляна жаба на сходах

здавалася каменем

Не про те

Дідусь намагався мене навчити

розбиратись у радіодетальках,

показував і пояснював,

а я лиш дивився і думав, що

ця зелена штука нагадує мені

залізничну цистерну,

а вечірня лампа тим часом м’яко, гуманно різала око.

Через шість років я каменюкою розбив

вікно скасованого дитячого садку

і, тікаючи, думав лише про неспівмірність

гладкої сторожихи

та дрючка стрункого,

з яким вона за мною гналася.

Завжди я думаю

не про те.

От і тепер —

за якусь секунду я натисну кнопку,

оксамитові клени напнулися,

розумієте, ще мить – і я натисну кнопку,

але думаю

лише про те, що одночасно

загорілося зелене світло

на всіх світлофорах цієї вулиці,

перетворивши простір

у безкінечну бадьору нічну злітну смугу…

П’ять життів

Я сиджу в МакДональдсі

За столиком на подвір’ї,

Навпроти мене оса,

І ми

Вдвох

З однієї ложечки

Доїдаємо морозиво —

Біло-червоне колесо.

За три години

Я щезну з цього міста,

Я випрошу

В найближчому офісі чи магазині

Папірець «А чотири»,

Напишу листа,

Заліплю ніжно язичком конверт

І підпишу вигаданою місцевою адресою.

Лампи на виході

З метро

Вмикатимуться, блимаючи, ніби це гроза,

Мозаїки плодових дерев