Сергій Вікторович Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

перед порогом,

Із теплих рук випорскую – змія,

Без одягу, без страху, без нічого.

Напийся мною. В цих заплавах птиць

Роками сподіваються на зливу.

Лежу – можливо, надто горілиць —

Приборкано, смиренно і щасливо.

І котить жовте сонце скарабей,

В зеніті зупиняючись неначе.

І ти цілуєш із моїх грудей

Живу солону сокровенність значень.

2002

* * *

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,

Спосіб сукати нитку з твердої вовни.

(В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,

Ними високе небо у горах повне.)

Рівно і просто: притча доточить притчу.

(Праперевізник сушить веселі весла.)

Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу

Радість, якою знову стаю воскресла.

2002

* * *

Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде

І утвердиться в праві на клаптик живої тверді.

Простір стиглого світла. Метафора саду, де

Навіть вигаслі крони не мають ознаки смерті.

Повертання в початок, в начало усіх начал —

Вічний маятник листя, його кожнорічна злива.

Розпромінена тиша, глибока, немов печаль,

З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.

2002

* * *

Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі,

Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.

Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.

Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?

Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.

Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.

Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:

Боронився від сну за пітьмою захований птах.

Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.

В Божий день називання імен і приблуд, і царів,

Будуть явлені нам імена – золоті і останні,

Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…

2002

* * *

Мовчу – заради тебе. Ти апостол

Мого минання в сутіні крихкій.

Велика віра потребує посту

Заради воскресіння. Голос твій

Приходить в мене з іменем Господнім,

Що над зникомим вічне вознесе.

Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,

Що лиш мовчання означає все.

2002

* * *

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє

Надто теплого дня загусає в дими.

Догорає припізнене листя черешні,

І припізненим сяйвом палаємо ми.

Та полює на нас укоріненість в тверді.

Павутина лежить, як на серце сильце.

На твоєму лиці – колір запаху смерті.

І бракує душі не повірити в це.

2002

* * *

Осмислюю тебе на приступці трамваю,

Бо коні наших зір розсипались в пітьму.

На все, чому ти є, я тихо зачекаю.

А потім – назавжди, навіки – всеприйму.

Є ритм серцебиття і ритм каменування,

Недавність одкровень, несталість заборон.

Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання,

Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.

2002

* * *

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім

Нічийної мудрості брості хмільного тепла.

Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,

Відбита, як місячний промінь від битого скла.

Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,

Тривання далекого крику чи зойку в імлі.

Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,

Як кожен месія, який опинився в землі.

2002

* * *

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,

Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.

Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.

Я пригадую нас голубами – і це не мине.

Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.

Наставали сонця – і минали, як наші сліди.

Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,

Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

2002

* * *

Мандрівки мої далекі.

Пороги мої високі.

Поради мої порожні.

Обличчя мої сумні.

Дощенту цвітуть лелеки.

У стеблах вирують соки.

Зачумлені подорожні

Заплакані по мені.

Мовчатиму надто довго.

Світитиму надто чисто.

Молитви – як гуси сірі,

Від обрію до ножа.

На лезі – дещиця Бога,

І навіть дещиця міста,

І навіть дещиця віри,

Неначе суха іржа.

2002

* * *

Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.

У цьому повітрі, у духові воску і хмелю,

Чорніє стежина, хитається холодом хата,

В якій я тебе нагодую і постіль постелю.

Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,

Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.

Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі,

Коли ти ідеш іменами від зла до початку.

2002

* * *

Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.

Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?

Ми мовчки і кожен по-своєму віримо з Богом

В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.

Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями.

З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.

Між нами – подоба смерті, подоба брами.

Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.

2002

Олег Коцарев

Жовтий тхір

Олег Коцарев народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, критик, журналіст. Мешкає в Києві та Харкові. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» («Смолоскип», 2003), «ЦІЛОДОБОВО!» («Факт», 2007, у співавторстві з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком), «Мій перший ніж» («Факт», 2009), «Збіг обставин під Яготином» («АРГО-Риск», 2009, з перекладами на російську) та книги оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» («Смолоскип», 2009).

Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Стипендіат програми Homines Urbani на Віллі Деціуша в Кракові.

Жовтий тхір

Які ж недоречні бувають назви!

Наприклад, станція метро «Майдан Незалежності»

Нагадує противний старий міліцейський відділок,

Площа Вагнера —

Проста, ніби монета, і констатуюча,

Однойменне метро трохи краще, але надто світле,

На проспекті Тичини – сам лише пізній Тичина,

На провулку Аптекарському

Не лишилось аптеки жодної,

А на Королеви Ядвіги

Ніч розсипає червоні коралі дворів

І знекольорені довгих дерев смарагди…

Хвилі нічні

Блукають серцями й пустими кімнатами.

«Тільки б не самотність», —

Задихається стеля,

«Самотність, труд, мовчання», —

Говорить шибка,

Й лише жовтий тхір іграшковий

Сміється нестримно

І плеще в долоні від радості,

Вмостившись

Біля вікна,

Ніби біля вікна автобуса,

Дивлячись,

Як надихається свіжість ночі

І розганяється

Вулиця під назвою

Вулиця Кохання,

Ех, яке ж фантастичне

Кохання

Й фантастичний

Жовтий тхір.

Нефи теплих долонь

Автомобілів заповнена вулиця

Рухалася повільно,

Як ланцюг старого годинника,

Амброзія на узбіччі

Гойдалася