Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки – припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися – серцю теж тепло…

На трасі біля повороту на Нехаївку – ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш – від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.

– Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…

Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.

– Пиріжки свіжі?

– Та побий мене Бог! Зранку ліпила…

Гоцик зупинив моторолер на перехресті – з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив – приїхав?

– Куди поспішаєш, Сьомко? – спитала Тайка. – До Києва?

– Та ні… – усе нишпорив поглядом.

Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.

– Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? – видушив. Тайка мотнула білявими пасмами.

– Ого! Багатий…

Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ – біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.

– Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?

– Звідки?

– Та… звідкись.

– Щось їхнє…

– Чиє «їхнє»?

– Ну звідти… де будеш, – розреготалася Тайка.

Гоцик знизав плечима – геть дурна! – пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні – закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?

Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.

– Чого тобі? – визирнув неголений чоловік років сорока.

– Куди прямуєш, командире? – спитав Гоцик.

– На Луцьк.

– Підкинеш?

Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.

– Грошей не маю, – уточнив той.

Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.

– Залазь… – наказав.

«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.

– Справи у Луцьку? – почув голос водія.

– Я Гоцик, – бовкнув.

– Мирослав, – відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. – Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, – не взяв би. Справи у Луцьку? – перепитав.

– Дівчина, – збрехав Гоцик.

Мирослав закивав – ох, ті баби…

– Я свою аж з Польщі привіз, – усміхнувся. – Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться – капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…

Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.

– Ванда моя. Десять років разом.

– «Мерс» кльовий, – ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.

– У моєї жінки все найкраще, – похвалився Мирось. Розсміявся. – А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?…

– Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, – сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив – кумекав старий.

Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни – й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?…

– До Луцька вже по ночі дістанемося, – сказав неголений Мирослав. – Сімсот кілометрів – не сто.

Та на газ давив – у Луцьку Ванда і синочок маленький. Дев’ять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.

– То й кидав би кермо крутити, командире, – мовив Гоцик. – Біля своїх воно… краще…

– А де ще стільки зароблю? – відповів водій. – Я на самій тільки контрабанді цигарок… – замовк, зиркнув на Гоцика напружено. – Я тобі нічого не казав.

– Та не психуй, командире. Я – могила. Та й навряд ще перетнемося, – раптом повеселішав, завівся. – Кльово!

– Що тобі кльово?

– Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки – пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч… Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь…

Розпалився – усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:

– А ви оце… як через кордон… Так ніде й не зупиняєтеся?

– Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вб’є.

– Кльово! – збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. – Я хотів сказати… Сувора вона у тебе.

Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями – «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.

Мирослав побіг у душ при готелі. П’ять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся – нікого поруч – накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.

– Вибач, командире, – буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».

Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку – не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.

– Здоровезний такий… Як ведмідь, – чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.

– З іншим кимсь поїхав, – байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.

Мирослав глянув на годинник, закурив…

– Та їдь уже до своєї Ванди, – ворожо прошепотів Гоцик.

Водій провів