Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

«Хвороба Кітахари» — хронологічно третій роман у доробку Крістофа Рансмайра. Задум цього тексту виник ще у 80-ті, але вперше він вийшов друком 1995 року, адже найбільшою розкішшю у житті автор вважає можливість не поспішаючи працювати над текстом, шукаючи в мандрах найрізноманітнішими країнами відповідей на важливі питання. Відзначений 1996 року престижною європейською премією «Aristeion» і нині вже перекладений 16-ма мовами, роман «Хвороба Кітахари», за оцінкою часопису «Literary Review», «на відміну від багатьох інших постмодерністських мозаїк, вражає серйозністю та неабиякою пристрастю».
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».

Фредові Ротблатту та пам'яті мого батька Карла Ріхарда Рансмайра

Чорними лежали двоє мерців серед бразильського січня. Пожежа, яка вже багато днів продиралася крізь хащі острова, залишаючи за собою вигорілі смуги, вивільнила трупи з плутанини квітучих ліан, спопеливши водночас одяг на їхніх ранах: це були двоє чоловіків під тінню скель. Вони лежали на відстані кількох метрів один від одного в нелюдських, вивернутих позах між стебел папороті. Червоний канат, який пов'язував їх між собою, обвуглився від жару.

Вогонь обпік мерців, випалив їхні очі і стер риси обличчя, віддалився потім із тріском та шкварчанням, але зрештою повернувся знов під тягарем власного жару і витанцьовував на тілах, що розкладались, допоки злива не загнала полум'я у сталево-сірий попіл повалених каресмейрових дерев і ще далі — в нутряну сирість стовбурів. Там пожежа згасла.

Таким чином вона пощадила третє тіло, воно не спопеліло. Далеко від останків чоловіків, попід висячими коренями та гойдливими пагонами, лежала жінка. Її худеньке тіло із пробитим переніссям, харч тутешніх красивих птахів, було всуціль об'їдене — цілий лабіринт прогризли в ньому жуки, личинки, мухи, що повзали по цій поживній їжі, дзижчачи та відпихаючи одне одного — марево з шовково зблискуючих крилець та панцирів; бенкет.

Пілот топографічної служби, який в ці дні кружляв на своєму літаку над бухтою Сан-Маркус і, уникаючи зустрічі із грозовим фронтом, що насувався, знов і знов повертав до мису Кабуду-Бон-Жезус, звернув увагу, що на скелястому острові, розташованому за якихось десять миль від Атлантичного узбережжя, хаотично зміяться вогняні смуги — димна, божевільна дорога крізь джунглі. Топограф двічі пролетів над згарищем і закінчив свій радіозвіт, сповнений тріском атмосферних шумів, тим словом, що стояло на його карті під назвою острова: Deserto. Безлюдний.

Берінг був дитиною війни і знав лише мир. Усяка розмова про час його народження була нагадуванням про те, що свій перший крик прозвучав тієї ночі, коли Моор один-єдиний раз зазнав бомбардування. То була дощова квітнева ніч незадовго до підписання перемир'я, яке на шкільних уроках у повоєнний період називали не інакше як Оранієнбурзький мир.

Ескадра бомбардувальників, що відходила до узбережжя Адріатики, скинула тоді залишки свого бомбового вантажу у темряву над Моорським озером. Мати Берінга, вагітна, з набряклими ногами, саме тоді несла мішок конини від підпільного м'ясника. М'яке, ледь знекровлене м'ясо було важким для її рук і мимоволі їй згадувався живіт її чоловіка — аж тут над платанами на березі озера здійнявся величезний вогняний кулак, потім ще один… вона кинула мішок на польову дорогу і побігла мов навіжена до палаючого селища.

Пекло пожежі — потужнішої вона ніколи в житті не бачила — вже обпалило їй брови та волосся, коли пара чиїхось рук з якогось чорного будинку схопила її і потягла в глибини підвалу. Там вона ридала, поки не зсудомило горло.

Серед запліснявілих бочок, на кілька тижнів раніше, її другий син і з'явився на світ, який ніби відкотився у давнину, в епоху вулканів; ночами земля мерехтіла під багряним небом. Удень фосфорні хмари затьмарювали сонце, і в кам'яних пустелях мешканці печер полювали на голубів, ящірок та пацюків. Ішов дощ упереміш із попелом. А батько Берінга, моорський коваль, був далеко.

Роки потому цей батько, глухий до жахів ночі народження сина, буде лякати сім'ю, змальовуючи страждання, яких він зазнав під час цієї війни, він сам. І в Берінга щоразу пересихало в горлі і пекло в очах, коли він знову і знову чув, як на фронті його батько, геть змучений спрагою, на дванадцятий день боїв напився власної крови. Це було у лівійській пустелі. Біля перевалу Хальфайях. Ударна хвиля бронебійного снаряда відкинула батька на кам'яний осип. І коли у пеклі цієї пустелі раптом побігла обличчям червона, на диво прохолодна цівка, батько по-мавп'ячому висунув уперед нижню щелепу, підібгав губи і почав сьорбати, спершу розгублено і з неприхованою відразою, але далі все жадібніше: цей струмочок мав його врятувати. З пустелі він повернувся з широким шрамом на лобі.

Мати Берінга багато молилася. Навіть коли війна з її жертвами з кожним роком усе глибше западала в землю і нарешті зникла під полями з буряками та люпином, вона все ще чула у літніх грозах гуркіт артилерії. І нерідко ночами являлась їй, як тоді, Богородиця і шепотіла пророцтва та звістки з раю. Коли священний образ зникав і мати Берінга підходила до вікна остудити трепетну лихоманку, вона бачила неосвітлений берег озера і горбкуваті необроблені поля, які чорними хвилями котилися до ще чорніших гірських кряжів.

Обоє Берінгових братів загинули; молодший потонув у Моорському озері, пірнаючи в крижану воду однієї з бухт за іклами — так звалися затонулі, порослі червоними водоростями та прісноводними мушлями боєприпаси розбитої армії, мідні кулі, які він вибивав із патронних гільз камінням, просвердлював і носив, мов ікла спійманого хижака, на шнурку довкола шиї. Пропав і другий, старший — емігрував і згинув десь у лісах штату Нью-Йорк. Останньою звісткою від нього, отриманою багато років тому, була листівка з краєвидом річки Гудзон, сіра течія якої неодмінно викликала і скорботу за потопельником.

Коли мати Берінга на річницю смерті свого потонулого сина пускала озером букетик блакитних анемонів і запалені свічки у дерев'яних мисочках, один з вогників завжди був присвячений польці Целіні, яка прийшла їй на допомогу в ніч бомбардування.

Целіна, вивезена з Поділля на примусові роботи, заховалася тоді