Льюїс Керрол - Аліса в Країні Чудес

мої лапки! моя шкурка! мої вусики! Вона ж мені голову зніме! І де я міг їх загубити, де? Аліса миттю здогадалася, що він шукає віяло й білі лайкові рукавички — і, добра душа, сама кинулася їх шукати. Але ні віяла, ні рукавичок ніде не було. Після купання в озерці все довкола здавалося іншим, а коридор зі скляним столиком та дверцятами щез без сліду. Невдовзі Кролик примітив Алісу, що нишпорила туди-сюди, і визвірився на неї: — Гей, Мері Ен! Ти що тут робиш? Ану біжи додому та принеси мені пару рукавичок і віяло! Одна нога — тут, друга — там! З переляку Аліса гайнула, куди вказував Кролик, навіть не пояснюючи йому в яку оману він упав. "Він переплутав мене з покоївкою, — думала вона на бігу. — Ото здивується, коли втямить, хто я насправді! А втім, я принесу йому віяло й рукавички, — звісно, якщо знайду". Ледве вона це подумала, як попереду виринув чепурний будиночок, на дверях якого блищала мідна табличка з написом: "Б.КРОЛИК, ШЛЯХТИЧ". [36] Аліса ввійшла без стуку і поспішила нагору. Вона страшенно боялася, що стріне справжню Мері Ен, і та нажене її раніше, ніж вона знайде віяло й рукавички. — Чи ж не чудасія? — думала Аліса. — Опинитися на побігеньках у Кролика! Ще трохи — і я стану служницею в Діни! І вона почала уявляти, як би це виглядало. — "Панно Алісо! Негайно одягайтеся на прогулянку!" — "Зараз, зараз, нянечко! Я тут, поки вернеться Діна, стережу нірку, щоб не втекла миша". "А втім, хтозна, чи Діну триматимуть у домі, якщо вона отак попихатиме людьми!" — додумала думку Аліса. Тим часом вона опинилася в охайному покоїку, де на столі біля вікна побачила (як і сподівалася) віяло й дві чи три пари білих рукавичок. Вона взяла все, що мала взяти, і вже збиралася бігти назад, як раптом побачила біля дзеркала невеличку плящину. Цього разу ніякого "ВИПИЙ МЕНЕ" на ній не було, проте Аліса її відкоркувала й приклала до губ. — Я вже знаю, — подумала вона, — досить мені щось випити чи з'їсти — так і вродиться якесь диво! Подивимося, що буде цього разу? Я б не проти знову підрости — так нелегко бути дрібнолюдком! Так воно й сталося, і то далеко швидше, ніж гадалося. Не встигла Аліса випити й півпляшечки, як відчула, що впирається головою у стелю. Довелося їй нагинатися, щоб не скрутити собі в'язів. Вона похапцем поставила плящину на місце. [37] — Ой, як шкода, що я стільки відсьорбнула! — сказала Аліса. — Сподіваюся, що далі не ростиму... вже й так у двері не пролажу... Гай-гай! Запізно було шкодувати! Вона все росла й росла, і за якусь часину мусила стати навколішки. Далі й цього вже було не досить, тож Аліса спробувала лягти, впершись одним ліктем у двері, а другий заклала за голову. Та вона все росла й росла, і останнє, на що спромоглася — це виставити руку в вікно, а ногу — в комин. "Я й ворухнутися не можу. Що ж то тепер зі мною буде?" — подумала Аліса. На щастя, дія чарівного напою на цьому припинилася. Вона вже не росла. Правда, зручніше їй від цього не стало, та й надії вибратися звідси майже не було, тож не дивно, що вона засумувала. — Як гарно було вдома, — думала бідна Аліса. — Там тебе ніколи не вижене під стелю і ніхто тобою не поштуркує — ніякі миші та кролики. І треба ж було мені плигати в ту кролячу нору?.. — А все ж... а все ж... тут, знаєте, доволі цікаво живеться! Подумати тільки — що я пережила! Читаючи казки, я гадала, що такого на світі просто не буває, а тут — ось воно! Про мене конче треба написати книжку, конче! Я й сама напишу, коли виросту велика... — А втім, я й так уже велика, — скрушно додала вона. — Принаймні тут рости вже нікуди. — Що ж воно виходить, — думала Аліса, — невже я ніколи не постаршаю? З одного боку, [38] це непогано — ніколи не бути бабусею... Але... вічно вчити уроки!.. О ні, не хочу! — Дурненька Алісо! — розраювала вона саму себе. — Як же тут вчити уроки? Тут і для тебе місця бракує — не те що для підручників! Отак вона розмовляла, виступаючи то від однієї, то від іншої сторони, і з цього всього виходила не найгірша розмова. Коли це раптом знадвору озвався чийсь голос. Аліса вмовкла і стала дослухатися. — Мері Ен! Мері Ен! — гукав голос. — Ти несеш рукавички, чи ні? Відтак почулося легке дріботіння по сходах. Аліса здогадалася, що то Кролик повернувся на її розшуки. Геть забувши, що тепер вона у тисячу разів більша за нього і боятися його смішно, Аліса так затремтіла, аж будинок заходив ходором. Кролик був уже під дверима і спробував їх відчинити, та що двері відчинялися досередини і були підперті Алісиним ліктем, то в нього нічого не вийшло. Аліса почула, як Кролик пробубонів: — Що ж, обійду кругом і залізу через вікно. "Як рак на горі свисне!" — подумала Аліса. Підождавши, аж поки Кролик, як їй видалося, завовтузився під самим вікном, вона зненацька виткнула руку і хапнула нею наосліп. Вхопити їй нікого не пощастило, але почувся легенький вереск, щось гупнуло й відразу брязнуло розбите скло. Аліса зробила висновок, що Кролик, мабуть, чи не впав у парник з огірками. Далі почувся гнівний голос (Кроликів): [39] — Пете! Пете! Егей! Де ти? А тоді, у відповідь, зовсім незнайомий їй голос: — Я тут! Яблучка викопую, ваша вельможносте! — Яблучка він викопує! — роззлостився Кролик. — Знайшов роботу! Краще допоможи мені вибратися звідси! (Знову задзвеніло розбите скло). — А тепер скажи мені, Пете, що це там, у вікні? — Що ж, ваша вельможносте, як не рука! (У нього вийшло "мильможносте".) — Рука? Телепень! Ця "рука" заткала ціле вікно! — Та ж ціле, ваша мильможносте. Але однаково це рука. — Так чи так, а робити їй там нічого! Іди й прибери її! Запала довга мовчанка, і до Аліси лиш час від часу долітали тихі вигуки: — Ох, не до душі вона мені, ваша мильможносте, не до душі! — Роби, що тобі звелено, страхопуде! Тут Аліса знову розчепірила долоню і знову хапнула повітря. Цього разу почулися два тихесенькі верески і брязнула ціла купа розбитого скла. "Скільки у них тих парників? — подумала Аліса. — І що вони робитимуть далі? Спробують витягти мене через вікно?.. Будь ласка, буду тільки рада. Мені зовсім не кортить тут засиджуватися". Вона ще