Льюїс Керрол - Аліса в Країні Чудес

тоді не треба його й шукати. [117] Він розправив аркуш на коліні і, заглядаючи туди одним оком, додав: — А втім, а втім... Певний глузд, бачиться, тут усе-таки є... "Хоч з мене поганий плавець"?.. Ти теж чомусь не любиш плавати, га? — звернувся він до Валета. Валет сумно похитав головою. — Хіба по мені видно? — запитав він. (Не видно було б хіба сліпому — він був картонний.) — Поки що сходиться, — сказав Король і далі забурмотів. — "Ми знаємо, звідки й куди..." — це, звісно, стосується присяжних... "Я дав їй один, вона йому — два" — то ось що він робив із пиріжками!.. — Але далі сказано: "Та всі повернулись від нього до вас", — зауважила Аліса. — Певно, що повернулись! — тріумфально вигукнув Король, показуючи на таріль з пиріжками. — "Все ясно, крути — не крути..." — А далі це: "Ще доки на неї дур не найшов..." На тебе ж, любонько, здається, ніколи дур не находить? — звернувся він до Королеви. — Ніколи! — ревнула Королева й пожбурила чорнильницею в Ящура. (Горопашний Крутихвіст облишив був писати пальцем, побачивши, що це марна трата часу, але тепер, коли чорнило патьоками стікало йому по обличчю, почав підставляти пальця під нього і знову гарячково водив ним по табличці.) — Правда, не находить? — перепитав Король, лукаво мружачи очі. — Ні! Ні! — затупотіла ногами Королева. [118] — Тоді суддя тут правди не знаходить, — сказав Король, з усміхом обводячи очима залу. Запала гробова тиша. — Це каламбур, — ображено додав він, і всі засміялися. — Нехай присяжні обміркують вирок, — повторив Король уже чи не вдвадцяте за день. — Ні, ні! — урвала Королева. — Спершу страта, а тоді вирок! — Нісенітниця! — голосно вигукнула Аліса. — Як могло вам таке прийти в голову! — Замовкни! — крикнула Королева, буряковіючи. — Не замовкну! — відповіла Аліса. — Відтяти їй голову! — вереснула Королева. Ніхто не ворухнувся. — Та хто вас боїться! — сказала Аліса, яка на той час уже виросла до своїх звичних розмірів. — Ви ж просто колода карт! Тут раптом усі карти знялися в повітря й ринули на неї. Аліса ойкнула — чи то з переляку, чи спересердя, — почала від них відбиватися і... побачила, що лежить на березі, поклавши голову сестрі на коліна, а та обережно змахує їй з обличчя сухі листочки, звіяні вітром з найближчого дерева. — Алісо, люба, прокинься! — сказала сестра. — Та й довго ж ти спала! — Зате який дивний сон я бачила! — сказала Аліса і стала переповідати все-все, що їй запам'яталося з незвичайних пригод, про які ти щойно прочитав. [119] Коли вона скінчила, сестра поцілувала її, мовивши: — Що й казати, моє золотко, сон і справді дивний. Але вже вечоріє — біжи-но пити чай. Аліса підвелася і щодуху побігла додому, не перестаючи дивуватися, який же чудовий їй наснився сон. А сестра так і залишилася сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як сідає сонце, і думала про малу Алісу, про всі її дивовижні пригоди, аж поки й сама не поринула в сон... І найперше наснилася їй сама Аліса: тендітні руки малої знов обплели її коліна, а ясні, жваві оченята заглядали їй у вічі... Вона чула всі відтінки її голосу, бачила, як Аліса звично стріпує головою, відкидаючи непокірні пасма волосся, що вічно спадали їй на очі. І доки вона отак уважно слухала (так їй, принаймні, здавалося), все довкола стало оживати й повнитися чудернацькими істотами з Алісиного сну... Ось пробіг Білий Кролик, шелеснувши високою травою біля самих її ніг... десь у сусідньому ставку захлюпотілася, тікаючи, нажахана Миша... чутно було, як дзенькають чашки на нескінченній гостині Шаленого Зайця та його приятелів... як пронизливо верещить Королева, посилаючи на страту своїх безталанних гостей... і знов дитина-порося чхала на колінах у Герцогині, а довкола брязкали тарілки та полумиски... знову в повітрі чувся Грифонів крик, порипування Ящурового [120] пера та кректання придушених морських свинок, зливаючись із далекими схлипами горопашного Казна-Що-Не-Черепахи... Отак сиділа вона, приплющивши очі, й майже вірила у країну чудес, хоча знала, що досить їх розплющити, і все знову стане цілком звичайним: то просто вітер шелестітиме травою, і під його подмухами братиметься жмурами й шарудітиме очеретами сусідній став; дзенькіт чашок стане дзеленчанням дзвіночків на шиях овець, а верески Королеви — голосом вівчарика; чхання немовляти, Грифонів крик та решта чудних звуків зіллються в гармидер селянської господи, а далеке мукання корів заступить тяжкі схлипи Казна-Що-Не-Черепахи... А далі вона уявила собі, як її мала сестричка стане колись дорослою жінкою і, зберігши до зрілих літ щире й лагідне дитяче серце, збере довкола себе інших дітей і засвічуватиме їм оченята своїми незвичайними оповідями. Можливо, розповідатиме вона їм і про Країну Чудес, що наснилася їй багато років тому; вона перейматиметься їхніми нехитрими жалями і простими радощами, пам'ятаючи своє власне дитинство і щасливі літні дні... [121] Переклад з англійської Валентина Корнієнка. Вірші в перекладах Миколи Лукаша та Валентина Корнієнка