Томас Харріс - Сходження Ганнібала

Вони розклали на землі ноші і скидали на їх брезент годинники, золоті оправи окулярів, каблучки.

З лісу виїхав танк — російський Т-34 у зимовому камуфляжі, — гарматне дуло націлене в поле, у відкритому люку виднівся кулеметник.

Чоловік, що ховався десь за будинком, вискочив зі свого сховку і, перестрибуючи через трупи, побіг полем у напрямку дерев, у руках його блищав великий позолочений годинник.

Проторохкотів танковий кулемет — і втікач, ніби об щось перечепившись, упав, обличчя мародера і циферблат потрощені, серце з годинником зупинилися одночасно.

— Тягніть сюди тіло! — наказав Ґрутас.

Вони кинули труп на ноші поверх своєї здобичі. Танкова башта скерувалася дулом на них. Ґрутас помахав білим прапором і тицьнув ним у знак на борту свого фургона. Танк прогуркотів повз них.

Останній огляд будинку. Майор усе ще живий. Він вчепився Ґрутасові за холошу, коли той проходив поряд. Обхопив ноги й не відпускає. Ґрутас нахилився до майора й зірвав із його коміра емблему.

— Нам теж хотілося таких черепів, — сказав він, — думаю, тепер черви швидко отримають твій череп собі.

Він вистрелив майору в груди. Ґрутасові ноги звільнилися, майор втупився в своє порожнє зап’ястя так, ніби йому дуже кортіло знати час власної смерті.

Напівгусеничний фургон буксував полем, місив траками трупи, діставшись нарешті лісу, мародери підняли задній тент, і Гренц скинув мерця на землю.

Бомбардувальник «штука»[17] з виском пікірував на російський танк, авіаційні гармати плювалися вогнем. Під покровом лісу задраєний у танку екіпаж почув, як десь серед дерев вибухнула бомба, осколки і шрапнель забарабанили по броньовій башті.

6

— Ви знаєте, що сьогодні за день? — спитав Ганнібал, доїдаючи вівсяну кашу. — Сьогодні той день, коли сонце заглядає до вікна дядька Едгара.

— О котрій воно з’являється? — спитав пан Яков, ніби сам того не знав.

— Воно вигляне з-за вежі о десятій тридцять, — відповів Ганнібал.

— Так було у 1941-му, — сказав пан Яков. — Ви вважаєте, що момент появи сонця залишився той самий?

— Так.

— Але ж рік довший за 365 днів.

— Пане Якове, цей рік наступний після високосного. Таким же був 1941-й, коли ми робили останні спостереження.

— А як ви вважаєте: ми живемо за приблизним календарем чи його потрібно регулювати?

У вогнищі стрельнув сучок.

— Думаю, це окремі проблеми, — промовив Ганнібал.

Пан Яков утішився, але підкинув нове запитання.

— Чи 2000-й буде високосним роком?

— Ні, тобто — так, так, це буде високосний рік.

— Але ж він ділиться на сто, — нагадав пан Яков.

— Він також ділиться на чотириста, — відповів Ганнібал.

— Саме так, — сказав пан Яков. — Того року вперше справдиться григоріанське правило літочислення. Можливо, тоді, переживши всі календарні корекції, ви згадаєте цю нашу розмову, у цьому дивному місці. — Він підняв свою чашку: — Наступного року в замку Лектер.

Лотар прийшов по воду до колодязя, тож першим почув ревіння двигуна на повільних обертах і тріск гілляччя. Він покинув відро біля криниці й мерщій кинувся в хату, навіть не витерши ніг.

Танк Т-34 у зимовому камуфляжі, розфарбований під засніжену солому, продерся кінською стежиною і виїхав прямо на галявину. На його башті виднілися написи російською: «Отомстим за наших советских девчат» та «Уничтожим фашистских гадов». Двоє бійців у білих маскхалатах сиділи ззаду біля радіаторів. Башта повернулася, націливши гармату на будинок. Люк розчахнувся, і в ньому з’явилася фігура стрільця в білому каптурі, з кулеметом. В іншому люку стояв із мегафоном командир танка. Перекрикуючи ревіння танкового дизеля, він проголосив російською і повторив німецькою:

— Нам потрібна вода! Ми не скривдимо вас і не заберемо у вас харчі, якщо з будинку не почнуть стріляти. Якщо пролунає хоч один постріл, ви всі будете знищені. Тепер виходьте надвір. Стрільцю, заряджай. Якщо ніхто не з’явиться на рахунок «десять», стріляй.

Лунко брязнув затвор кулемета.

Граф Лектер виступив надвір, став рівно, у яскравому сонячному світлі було добре видно його порожні руки.

— Беріть воду. Ми не становимо для вас загрози.

Танкіст поклав мегафон.

— Всі з хати надвір, щоб я міг вас бачити!

Граф і командир танка задивилися один одному в очі. Танкіст показав свої долоні, граф свої.

Граф обернувся до будинку: «Виходьте».

Коли командир побачив усю родину, він промовив:

— Діти можуть повернутися до хати, там тепліше. — І наказав екіпажу: — Прикривайте. Дивіться на горішні вікна. Вмикайте помпу. Можете покурити.

Кулеметник зсунув на лоба захисні окуляри й запалив цигарку. Він був зовсім хлопчак, з обличчям, позначеним блідими колами навкруг очей. Помітивши, як з-за одвірка визирає Міша, він посміхнувся їй.

На танку між баками для пального та води містилася бензинова помпа з мотузяним стартером.

Водій танка занурив шланг із сітчастим фільтром на кінці в криницю і після багатьох смикань за мотузку помпа заторохкотіла, заскрекотіла і почала смоктати.

Її джерґотіння перекрило скигління «штуки», пікіруючий бомбардувальник помітили, коли він був уже майже над головами, танкіст-стрілець скажено закрутив ручку, задираючи дуло свого кулемета, він почав стріляти, але вже блимали авіаційні гармати, прошиваючи землю. Кулі з тьохканням рикошетили від танкової башти, поранений кулеметник стріляв однією рукою.

Лобове скло літака пішло тріщинами, важіль омився кров’ю пілота, бомбардувальник, все ще «вагітний» одним зі своїх яєць, черкнув верхівки дерев і зарився носом у саду, його пальне вибухнуло, гармата під крилом не переставала стріляти.

Ганнібал, накривши собою Мішу, побачив із підлоги будинку матір: вона лежала посеред двору, вся в крові, сукня на ній горіла.

— Залишайся тут, — наказав він Міші й вибіг до матері.

Літак, палаючи, розігрівався й розстрілював свій боєзапас дедалі швидше, кулі летіли навсібіч, зариваючись у сніг, полум’я лизало бомбу під крилом. У кабіні виднівся мертвий пілот, його лице в пломенях шарфа і шолома обгоріло до черепа, позаду нього сидів мертвий стрілець.

Один тільки Лотар вижив серед двору, він підняв скривавлену руку назустріч хлопчику. Аж тут і Міша вискочила надвір до матері, Лотар намагався схопити її, коли вона пробігала повз нього, повалити на землю, але черга з палаючого літака прошила йому груди, забризкавши кров’ю дитину, і Міша здійняла руки до неба й закричала. Ганнібал перестав засипати снігом палаюче материне плаття, крізь безладні постріли він кинувся до Міші, підхопив її, заніс до будинку, сховав у погребі. Стрілянина надворі сповільнилася, а скоро, коли кулі нарешті розплавилися в магазинах, і зовсім ущухла. Небо потемнішало, знову пішов сніг, він падав на розпечений метал і шипів.

Темрява, сніг лягає на повіки й волосся матері… Пізніше Ганнібал не міг пригадати, скільки він провів часу між