Максим Іванович Кідрук - Твердиня

горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої крові. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг пошматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не вистачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: надходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи далі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що каламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі вибруньковуються краплі холодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад (щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хвиля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагадуючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла безформна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикалася нога, рука, чиясь потилиця… Витріщившися, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять… — Пліт рухався, норвежець збився. — Прокляття! Один, два, три… п’ять… сім… — Зробив паузу, пожираючи небіжчиків вицвілими очима. — Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче візерунки на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучугури, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Либонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і боїться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закатованих невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття.

Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкірими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув причал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбухлою литкою. Також без носа, вух і очей.

Отже, принаймні один із них білий.

Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро… цього року спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт.

Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дошці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовснуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що краще було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тільки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду.

На третьому плоту було лише двоє тіл. Вони сиділи, повернувшись обличчям одне до одного і по-турецьки склавши ноги. Обидва — білошкірі.

«Живі?» — тьохнуло у норвежця під серцем.

Аби ж то. Як і в попередніх мерців, з облич було видалено губи, вуха, носи і навіть повіки. На місці очей — відполіровані камені. На біцепсах — незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись. Одне з тіл, схоже, належало жінці. Сандерс не був упевнений на сто відсотків, адже обидва мерці мали короткі стрижки, а лиця були такими понівеченими, що годі розрізнити стать, але на сорочці, на грудях покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми — так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.

Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівнявся з причалом, Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зрозумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад. Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот — зухвало усміхнений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці. («Немов олівець із пеналу, — подумав Тор і тут-таки здригнувся: — Прокляття! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиснені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.

Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.

«І це вже вшосте за останні десять років…» — якось відсторонено відзначив Тор. Так астроном проводжає комету, яку давно дослідили.

Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши пліт з мерцями, Сандерс страшенно перелякався і… зробив велику помилку. Норвежець приїхав у Перу сорок років тому, покинувши батьківщину з причин, про які він уже чотири довбані десятиліття намагався забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною. Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п’ятдесят, шістдесят років, зрештою — все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіваючись почати все спочатку, але жити по-людськи у нього не вийшло. Причини були різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосунки з віскі тощо. Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс влипнув у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутись у Норвегію, де на Тора чекало довічне ув’язнення, або ж тікати ще далі. Так він опинився у Пуерто-Мальдонадо, а згодом в амазонських нетрях, де безвилазно киснув уже протягом тридцяти чотирьох років. Часом Тор підсміювався над собою: він тікав, не бажаючи скніти до смерті у в’язниці, а загнав сам себе в глушину, стократ гіршу за одиночну камеру. Сидів би зараз у Норвегії, міг би хоч телевізор подивитися… Так ось, узимку 1997 року совість напосіла на норвежця з особливим завзяттям. Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки після того сам приволік тіла до Пуерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без паспорта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали у буцегарні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім… відпустили. У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому дозволили піти. Відчиняючи камеру, старший офіцер майже благально подивився на норвежця і промовив: «Не встрявай. Хай буде як є». Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, поки у 1998-му не наштовхнувся на новий пліт. Він помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і… на тому все закінчується. Історії, звісно, лишаються, їх потай передають із