Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

Я лежав, і жорна поволі стишували хід — як у вітряному млині, коли надвечір ущухає вітер. Я став помічати геть усе, що оточувало мене. Дуби у Шарому гаю обступали звивисту дорогу безладною юрбою. Листя на них трималося ще міцно, тільки ледве пожовкло, жолуді устилали землю густим шаром. Сонце вже згасало. Павутиння, підняте теплими повітряними течіями, тепер знову спускалося на землю, і я зняв з обличчя кілька липучих легких ниток.

Якийсь запізнілий жолудь зірвався з гілки над моєю головою і, гучно вдарившись об ствол карабіна, одрикошетив убік. Хрущ, обманутий теплом бабиного літа, забився раптом у гіллі. Звуки ці знову насторожили мене.

У них мовби звучала пересторога, заклик до якоїсь важливої згадки.

Залитий кров'ю слід загиблої козулі, сліди важких армійських чобіт? Ні-ні… Я обвів зором кудлаті велетенські дуби, що звисали наді мною, як гори. Їхнє верховіття ще світилося трохи жовто-рожевим, а нижнє, найважче гілля було темне. Гостро запахло вечірньою вогкістю і прілим листям. Знову протріщав у гіллі жолудь.

Я підвів голову. Наді мною звисав чорний обгорілий сук — видно, колись блискавка ударила в дуб, але дерево оклигало, зелені пагони сховали чорноту опіків, і тільки один гачкуватий сук тягнувся з гілля, наче пазури хижого птаха.

І тут я згадав. Штебльонок. Його повісили тут у Шарому гаю, недалеко від дороги. Можливо, на цьому самому суку. Я погано знав Штебльонка. Якось раз він заходив перевірити мої документи. Штебльонок був похмурий, довготелесий, безперестанку кашляв. Казали, довго йому не протягти. Але помер він усе-таки не своєю смертю. Помер він через те, що йому на шию накинули дротяний зашморг й підтягли до сука.

Не можна сказати, що Глухарка важко переживала його смерть. За воєнні роки до смерті притерпілися, а головне, Штебльонок був зайшлою людиною, його спеціально призначили на допомогу «яструбкові» Попеленку, тому що одним із завдань «яструбків» була боротьба з самогоноварінням, а в цій справі Попеленко був слабенький.

Запах самогону, особливо пшеничного, позбавляв його спокою і мужності. Та навіть коли б Попеленко й не мав цієї простимої, з погляду глухарчан, слабкості, все одно він не упорався б із місцевими самогонниками, бо всі вони доводилися йому кумами, сватами, хрещениками тощо. Ось чому з білоруського боку Полісся, з-за боліт, прислали Штебльонка.

Зрозуміло, Штебльонка повісили не розгнівані самогонники. Самогонники можуть проклинати, накликати на голову недруга лихоманку, трясцю, тиф, усілякі рідкісні, навіть непристойні хвороби, але ніколи не накинуть на шию зашморга. Зашморг накинули лісові бандюги, звиклі до таких справ, недавні поліцаї та карателі.

Виходило так, що в цьому Шарому гаю водночас із смертю майже незнайомого мені Штебльонка було вирішено й мою долю, бо я мав продовжувати те, чого він не встиг зробити.

Я ще раз кинув оком на чорний сук. Він аж нібито понижчав і став пазуристіший. Я інстинктивно підтягнув до себе карабін, звів затвор. У гаю повіяло холоднуватим присмерковим вітерцем, прошурхотіло шорстке дубове листя, зірвалося ще кілька жолудів. На дальньому, суховерхому дубочку вмостився чорний крук, найпохмуріший птах на Поліссі, щось прокричав, як зіпсований репродуктор, та й замахав крилами. Круків розвелося в наших лісах як ніколи, вони бродили по місцях боїв, перевіряли, де порозмивало дощем наспіх зроблені фронтові могили.

Через кілька секунд сидір підстрибував на моїй спині в такт нерівній ході, а карабін, узятий під пахву, визирав дулом уперед.

«Чому вони повісили саме Штебльонка? — міркував я, кидаючи оком туди й сюди. — Тому, що він «яструбок»? Але ж Попеленко живий…»

Чорний крук промайнув над моєю головою, зі свистом розтинаючи повітря великими, дужими крильми. Він щось прокричав, ніби дряпнув кігтями по жерсті, та й полетів до якогось тільки йому самому відомого місця.

Розділ другий

1.

— Ой, боже ж мій, боже! — голосила баба Серафима. — Та за що ж це тебе? Та щоб їм руки-ноги дрючком переламало! Це їм дарма не мине, не мине, — бог не теля, бачить крутеля!

Це вона висловлювалася на адресу начальника райвідділу НКВС товариша Гупана. Моє нове призначення, звичайно ж, її не обрадувало. Вона стояла посеред двору, опустивши до ніг цеберко з гарячою мішанкою для кабанця Яшки, і, оповита парою, скидалася на відьму, яка вирвалася звідкись із підземелля. Велика груба хустка закривала бабину голову, лишаючи тільки невеличку амбразуру, з якої визирало смагляве зморщене личко. Баба повела біглий вогонь, її затрясло натхнення гніву.

Я сумирно стояв посеред двору, спершись на карабін і вичікуючи.

Непохвально схарактеризувавши районних начальників, котрі мали явний намір занапастити «дитину», баба заходилася розбирати мої вади.

— А ти чого поперся? Ти ж бо кульгавий, чортяко, у тебе молоко на губах не обсохло, тебе ж німці, як півня, обскубли, тобі сідницю треба на печі гріти… З тебе «яструбок», як із собачого хвоста сито! Ти ж кульгаєш, немов ламане колесо!..

Я нарешті дочекався, коли лайка змішалася з сльозами, і сказав:

— Ходімо, бабусю, до хати. Поночі вже. А я сала приніс.

Саме в цю хвилину з-за тину й виглянув Попеленко. У повній бойовій формі, з карабіном, у німецькому френчі, широченних галіфе і кирзаках, він примчався до мене на виручку і, пригнувшись, вичікував за тином. У Глухарці бачили, як я повернувся з Ожина із зброєю, і відразу догадалися, що до чого.

— А мені люди сказали — Капелюх у «яструбки» записався, — прошепотів Попеленко. — Ходімо до мене. Ти пайок одержав? Бо в мене закуски немає…

Він стояв за тином — маленький, кремезний, кругловидий, уособлення бойовитості й надійності славного загону «яструбків».

Закуска, звичайно, у Попеленка була, але він вирішив випередити події, щоб не пропустити невеликої матеріальної вигоди, що її обіцяла моя поява в Глухарці з сидором на плечі. Щодо різних дрібних матеріальних вигод Попеленко був передбачливий, як шахіст, бачив на багато ходів наперед. Можна було з певністю сказати, що, купуючи нові тебенки для сідла, він заздалегідь знав: коли ті стануть непридатні, наріже з них підбійки для валянців свого молодшого спадкоємця, а частину шкіри, що залишиться, обміняє в сусідки на капустяну розсаду.

Одне виправдовувало Попеленка: дев’ять ротів, які по-пташиному розкривалися при появі глави сім'ї. Десятий рот завжди був затулений наглухо: дружина «яструбка», Попеленчиха, відзначалася мовчазністю, була жовта і кістлява. Серафима називала її «мумій». Подейкували, що Попеленчиха мовчала, навіть коли лупцювала чоловіка, якщо той повертався, добре перебравши. Мовчазність у таких справах мешканки Глухарки засуджували.

Отже, мені довелося відрізати дванадцять шматків сала й на