Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

хамелеона: він справжній у всіх своїх іпостасях. І якщо вже тобі випало полюбити хамелеона — то люби його ні білим, ні пухнастим, ні грізним, ні зубастим: люби його мінливу суть. Збагни його природу — і не бунтуйся проти неї.

Я не збагнула твоєї суті, але я не зреклася своєї любові. Дивлячись ночами крізь паволоку снів на цю маленьку смиренну постать, що стоїть біля вікна і визирає далеку зорю, — я почала усвідомлювати, що моє життя змінилося. В нього увійшла Воля. Ця маленька босонога самітниця, котру я так нещадно виганяла зі свого серця, привела в моє серце ще й Волю. І світ навколо знову почав проявлятися в барвах життя. Знову заспівали солов’ї під вікном, знову мої очі встигли побачити, як зацвітає калина…

* * *

Хтось сказав, що брехня є, власне, природою чоловіка, тому що всі чоловіки по своїй природі — великі боягузи. А тільки сильні люди не бояться бути правдивими. Як же мені не хотілося зараховувати себе до чоловіконенависників! Невже через одне спотикання на брехні (стоп! Красиво сказано: через одне. Ти все життя ідеш крізь брехню людей, котрих любиш!) я вже на жодного з них не погляну з довірою — з довірою до самої людської природи? У мене багато приятелів серед чоловіків (ха-ха!). Загалом в журналістиці моє ім’я не належить до „жіночих“: мене поважають як фахівця — без огляду на стать. Принаймні, так говорять чоловіки. Зі мною вони розмовляють без зверхньої компліментарності — словом, я дуже ціную в чоловіках чоловічість.

(Послухайте, я умліваю від захвату, перечитуючи власний опус. Тут усе явно написане „на читача“. Робота залишає свій відбиток. Просто моя свідомість вважає негідним ділитися усіма враженнями про своїх колег-чоловіків чи друзів-чоловіків. Окрім задимленої і заалкоголеної патріотичної бравади не часто доводилось почути щось посутнє…

Перепрошую, я сьогодні трішки випила — і маю добрий гумор. Більше не буду втручатися в текст.)

* * *

Десь у глибині свідомості я є жінкою, котра захоплено опирається на плече Мужа, — але в реальному житті відчуваю себе хлопоненависницею. Бо упродовж багатьох літ життя, ще з дитинства, я бачила на кожному кроці зашмарканих, задрипаних і принижених хлопів, котрі свій страх глушили горілкою і п’яними бійками. Гоцадрала! Наші фраєри тренували свій кулак лише на згорблених від ридань плечах своєї жінки, котра терпляче затуляла собою переляканих дітей…

Захоплення лицарством, замріяність в чистому коханні прийшла швидше від книжок, а може, не так: книжки пробудили в душі пам’ять про золотий вік любові, в котрому я колись жила… Я завжди внутрішньо жила в цьому іншому часі, котрий ніколи не минає, а лише наче відступає в тінь, даючи можливість прокрутити плівку-одноденку, — і тому була сильною. Тому знаходила в собі силу поставити свою душу і своє світло на таку висоту, якої не сягають плювки п’яних „страдників за ідею“.

* * *

Знаєш, дорога моя страднице, я сьогодні зустріла твого лицаря. На прес-конференції. Навіть нализалася з того приводу на фуршеті. І про що була промова нашого інтелектуального скарбу? Нізащо не вгадаєш! Вона була про обов’язок! Процес перелицювання на новий лад змусив наших великих мужів заново здобувати місце на вже не радянському, а українському Олімпі.

Одна каверзна дама, що стояла в мене за спиною, відпустила колючу репліку на рахунок позашлюбних дітей, котрих утримують за кордоном. Спробуй здогадатися, кого вона мала на увазі. Словом, гидко…

А ти мені розкажи, що нікого не можна судити. Звичайно. Я навіть не висловлюю власних суджень, не те що судити…

Життя — суцільний балаган. Ніхто нікому не вірить, а всі намагаються лизнути з котрогось боку тих, що поближче до корита. Може, якусь кістку підкинуть…

Це збіговисько не схоже на зібрання людей. У людей мають бути відкриті обличчя і правдиві слова. Ну, хоча би справжні, — не здерті з паперу.

І де ж та Україна, за яку боролися ми всі?

Хто — ми всі? Невже я за щось боролася разом із цими перевертнями?

Господи, прости мені… Йду спати…

* * *

Я довго не бралася за писанину. Скільки ж то часу пройшло? Рік? Півтора? Три?

Не ставлю дат, бо це не має жодного значення. Думка не старіється і не молодіє, — вона просто завжди інша. І вона мені не належить. Яка приходить — таку хапаю. Богу дякувати, це не робота: не мусиш обдумувати, що пишеш, як це буде сприйнято. І все-таки озираєшся. Озираєшся, бо хочеш у власних очах виглядати ліпшою, ніж ти є. Особливо якщо цей зошит не пропаде — і його колись прочитають твої діти. Що ти їм хочеш розповісти? Що сидиш і матюкаєшся подумки і вголос, бо нічого кращого не можеш придумати?

Та чхала я на те, хто і що про мене подумає. Невже людина може бути вільною лише тоді, коли трішки вип’є? Зразу всі манси розлітаються, ти йдеш собі своєю дорогою, як тобі хочеться. Ти говориш, що хочеш. І навіть правду!

Тс, не все зразу…

Якщо ти маєш на увазі, що ти — не свята, то це правда. Покажіть мені святого! Лицеміри-словоблудники! Як може бути святою людина, убрана в плоть, — плоть, котра хоче їсти, пити, розкошувати, випорожнюватися, котра вся начинена генетичним брудом не лише своїх батьків, — а ще від Адама і праматінки Єви!

Ну от, договорилася. Почула б мене сестра Луїза! Два дні тому ми випадково зустрілися на Руській. Мені треба було закрити лікарняний, а сестра поспішала на черговий поважний семінар.

Дивна жінка… Вона багато років працювала фінансистом — і успішно. В неї була гора залицяльників. Тоді вона називалася Оленою і полюбляла забігати до мене в редакцію, аби поділитися якимись паранормальними новинами. Чомусь її цікавило все паранормальне. А мене шокували своєю відвертістю жінки такого типу.

І коли Олена пішла в монахині — я дістала ще один маленький шок. У мене ніколи не було ілюзій стосовно монахинь і їхньої виняткової цнотливості та чистоти, але Олена…

Зате нині сестра Луїза так само успішно могла би очолити жіночу інквізицію. Вона ревно бореться з порушниками моралі, читає гору лекцій на теми виховання молодих жінок, — і терпіти не може вільних висловлювань на якісь жіночі теми…

Ага, вона мене все-таки зачепила. Вона розповідала мені про свій маленький монастир на околиці, де сестри-служебниці доглядають за невеличким садом, в котрому вирощують овочі і фрукти для будинку перестарілих. Щось в тому є…

До чого я це все? Щось зі мною