Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

полотно, на котрому сльози щастя застигають на льоту, а слова завмирають недомовлені — і стелиться однією лінією тільки крик…

Жінка повинна бути щасливою. Має навчитися знаходити щастя в самій собі, бо вона є криницею життя. Чого нап’ється чоловік із криниці, котра не вміє сміятися щастям?

Я хотіла, аби його жінка була щасливою. Щоби він ніколи не жив без любові. Можливо, це була велика брехня. Можливо, цю брехню нашептали мені цнотливі ідоли, котрі повитріщалися на мою любов зі своїх закапелків. Хто сміє втручатися у чужу сім’ю? Але з благородних міркувань — чому б і ні?

Якщо вам колись розповідатимуть про благородних людей, котрі заради спасіння когось-там пішли на щось, — не вірте. Людина щира і справжня лише тоді, коли робить будь-що тільки заради себе. І коли робить це з усієї глибини свого серця, а не розуму, — вибухово і спонтанно, як вулкан. Тоді це справжня дія. Тоді за її плечима стоїть сама Доля. І тоді з часом проявляється велика цінність зробленого для інших людей.

Я думала про це так багато разів, спостерігаючи за людьми, вивчаючи глибинні мотиви їхніх вчинків, завжди намагаючись стояти осторонь того, про що розповідаю…

А тут я добровільно підірвала на міні свою найбільшу ілюзію, обдуривши себе ідеєю любові до ближнього…

Може, підсвідомо я хотіла врятувати себе саме таким вибухом?

Я подзвонила його дружині і під якимось приводом домовилася з нею про побачення.

Ми впізнали одна другу відразу. Яким же сильним було моє потрясіння, коли побачила, як назустріч іде моя двійниця! Коли вона наблизилась, враження подібності розвіялось, — а з ним і всі мої робочі заготовки до розмови. Вона була внутрішньо скована, — і я не могла вловити, чого більше було в її погляді: цікавості чи зверхності?

Підійшла офіціантка. Ми замовили каву. Починати розмову довелося мені. Я раптом спасувала: у цієї жінки явно відчувалася незрівнянно вища самооцінка, ніж у мене в даній ситуації: її явно не турбувала власна необізнаність у справах мистецтва, літератури, музики і всілякого іншого антуражу, котрим багаті люди присмачують своє життя. Коли офіціантка подала каву, вона звичним рухом розправила серветку, акуратно відклала ложечку, — і я впізнала цей жест. Це був жест її чоловіка: жест людини, котра навчилася цінувати кожну деталь життєвого сервірування. Все має бути добре приготовлене і красиво подане…

Про що я, власне, збиралася з нею говорити? Про те, який багатий душею її чоловік, як йому важко жити без любові? Я заговорила про якісь банальні речі, аби вийти із ситуації, — їхня дочка саме стала переможницею конкурсу на кращий дитячий малюнок в якійсь номінації…

Трішки звільнившись від напруження, вона сказала мені, що чоловік багато розповідав про мене, що в нього дуже важка робота — і їй доводиться тримати всі домашні справи на собі, до того ж часто треба приймати гостей, а чоловік дуже вибагливий до кухні. Потім розмова зайшла про дітей, — і я майже заспокоїлася…

Я бачила перед собою жінку, котра багато літ прожила без шаленого спопеляючого світла, про яке в юності мріє кожна жінка. Але колись же воно у неї було? Чи був просто розрахунок? Ні, таки мусило бути світло: який розрахунок можна було робити на хлопця, що тільки вибився із села і починав пошуки успіху? Чи не жінки винесли його на своїх бюстах на вершину успіху?

Це вже я стаю цинічною. Видно, підсвідомо хочу сатисфакції за те, що ця жінка переді мною щодня лягає в ліжко з чоловіком, котрого я люблю, але свою любов виконує, як знуджену роботу. А може, це тільки мені так здається? Може, все зовсім не так, як говорять чоловіки?

І я знову дурю себе, бо мені дуже жаль, що це вона міцно тримає у своїх руках те, що важить для неї більше, ніж ілюзорна любов: свій надійний сімейний статус.

І я їй вперше не позаздрила.

А може, я тоді ще раз побачила відбиток власних думок? Заспокоїла себе бажаним замість дійсного? Чому я вважаю, що ця жінка жила без любові? І хто з них двох жив без любові? Хто не знав любові, бо його не любили, — а хто сам не любив? А може, такою і є їхня любов? Може, я просто не знаю, якою вона буває? Адже в любові стільки облич, скільки на землі сердець. Любов може бути низькою і високою, красивою і потворною, правдивою і брехливою, вона може бути сильнішою за смерть, — і сама нести смерть…

І яке я маю право брати на себе роль судді?!

Мені стало страшно від того, куди я сама себе загнала…

І лінія крику на моєму сувої стала ще довшою…

* * *

З того дня у мене відкрилися очі, як у новонародженого кошеняти. На мене покотилися слова, фрази, почуті раніше, і в кожній із них проявився зовсім інший зміст, ніж той, що я вкладала раніше…

А якщо це було не так? Якщо мій розум знову кинувся з однієї крайнощі в іншу?

Все трощилося в мені і довкола мене: трощилася система брехні, партноменклатурники змінювалися націоналноменклатурниками, трощилися зв’язки між людьми, нове приходило в такому аморфному і безладному вигляді, що хотілося заховатись подалі від цього всього…

Тішило те, що з’явилася надія на реальні зміни для моїх дітей. Вони майже виросли, — я надійно оберігала їх від спалахів свого внутрішнього страху перед життям…

Тепер я щодня ламала ідолів чеснот, виставлених у закапелках моєї свідомості напоказ. Я ламала ідолів довіри, ідолів дружби, чесності, трощила високопарні ідеали. Я викошувала своє поле до стернини. І викликала Долю на бій. Я першою зробила хід.

Я сказала собі: ніхто не має права втручатися в чуже життя. У кожного своя дорога і свій хрест. Ніхто не повинен брати на плечі чужу ношу, якщо його про це не просять. Найсильніша опора людини — вона сама, найбільша правда — в самій людині. Я не хотіла втрачати віри в Людину…

І я просто відійшла. Я перестала відповідати на дзвінки, відмовилася від зустрічей. Мені залишилося тільки скинути зі свого серця образу, бо вона зупиняла його своїм тягарем. І ця образа мала одне ім’я: брехня…

* * *

Нічого не можна збудувати на брехні. Навіть якщо це тільки неповна правда. Така маленька, обгризена правда, котра скиглить, аби її пожаліли. Вона звивається у серці, як хамелеон: тут я білий і пухнастий, тут я грізний і зубастий, а тут я орел піднебесний. Така вже природа