Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

— Дай собі спокій! Хтось би в Урожі так залицявся до чужої жінки.

— Тоді це варіят.

— Я не боюсь його. Мені дуже дивно. Якби це у місті хтось підійшов і сказав, що любив мене у восьмому класі, я б не здивувалась. Можна переплутати.

— А звідки ти знаєш, де він живе?

— Він мені перед тим розказав. То хата покійного Бандрівського, вчителя, колишнє попівство. Він її недавно купив.

— То він не звідси?

— Може, вони виїхали…

— Знаєш, то якийсь аферист.

Жінка розсміялась:

— Цікаво, що у нас можна виманити?

То правда, виманити у нас не було чого. Ми не мали навіть телевізора.

— Тоді аґент ЦРУ? — запропонував я.

— Мені не до жартів. То підемо до нього в неділю чи ні?

— Побачимо, — ухильно відповів я, хоч в душі вирішив, що чим швидше ми виведемо того типа на чисту воду, тим краще.

Я був радий, що закінчилась наша мовчанка. Коли ми пішли спати, я напівсерйозно-напівжартома сказав:

— Може, тебе слід прив’язати до моєї ноги?

— Як у Боккаччо?

Ми довго не могли заснути, але мовчали. Непроханий гість вибив нас з буденності. Тоді я висунув ще одну гіпотезу: може, моя жінка мене дурить? Добре, якщо це просто для забави, а коли ні?

Жінка:

Мій чоловік має здатність робити з невинного грішника, і не просто грішника, а такого, що розкаюється. Звісно, я б могла не пустити того дивака до хати, але мало що людині потрібно? Перебираю в пам’яті далекі роки, коли я бігала до школи, а після уроків блукала по річці, вигадуючи собі щось таке, що могло б прикрасити вбоге на враження життя сільської дівчинки. Нема чого таїти: я думала про кохання. І уявляла собі хлопця, гарного, як принц, який прийде випадково на берег річки і побачить там мене. Але в класі не було жодного, хто припав би мені до вподоби. Я хотіла незнайомця.

Той чоловік має у собі щось руйнівне. Уже з того, як він зайшов до хати і почав розмову, не питаючи моєї думки, можна судити, що він має якусь ціль. Але яку? Руйнувати нема що. Ми з чоловіком уже зруйновані безкінечністю нашого побуту в Урожі. Ми не можемо загубитися в місті, бо отримати квартиру неможливо: на це пішли б десятки років. Ми зруйновані найбільше самоїдством, і не кричимо від муки лише тому, що нас не почують. Друзі захоплюються урізькою ідилією, приписують нам володіння двома палацами, що насправді не наші. Перший — це колишній панський дім з моторошними привидами і чудовою терасою, звідки видно захід сонця. А другий — дім за річкою, збудований у 30-х роках нашого століття, де майже ніхто не жив, бо господаря, інженера водонасосної станції, розстріляли більшовики.

Обидва стоять порожні й занедбані. Ми, справді, наче володіємо пусткою. Іноді я розмовляю з тими домами, жалію їх, особливо той, у якому не нажились. Господар позрізав би старі яблуні, що вже не родять, і посадив би нові, а господиня — квіти. І їхні діти визирали б крізь ажурну решітку, коли м’яч перелетить через неї.

Будинок Бандрівського я добре знаю. Він стоїть ближче до Винник, на Границі, посеред старого саду. Дуже довгий і низький. У заростях бузини та бузку покинута криниця. За запиленими вікнами, певно, збереглись старі меблі, папери, книжки, але я до них не мала права.

Тому я й боялася, щоб чоловік не передумав. Мені уже вилетів з голови той дивак, який запевняв, що вчився зі мною у школі. Моє життя знову набуло сенсу: ввійти у той загадковий дім, перший власник якого спочиває на цвинтарі під самою церквою — священик Кароль Бандрівський, а останній вчив мою маму і тихо згас, пішовши на пенсію. Мав сина, але той не з’являється в Урожі і, кажуть, п’є. У тому домі відбувалися загадкові драми, відлуння яких я чула в дитинстві.

…У неділю теж ішов дощ. Ми пішли під вечір, старанно оминаючи калюжі. Мовчали, щоб приховати свої почуття: я — піднесення, а чоловік — роздратування.

Дім Бандрівських ще не виглядав на такого, що має господаря, тільки стежка до нього втоптана. Ми постукали. Ніхто не відізвався. Господар лежав на ліжку, запхнувши у вуха навушники. Він одразу спохопився:

— Ви — мої перші гості. Добре, що прийшли.

— А що, ще хтось буде? — поцікавився мій чоловік.

— Ні, я маю на увазі, що сюди ще гості не приходили. Тут нема порядку, але, як закличу майстрів, все буде в ажурі.

У хаті були голісінькі стіни, тільки висіла фотокартка гарної молодої жінки з Бандрівських.

— До мене тут порались злодії. Але меблі лишили, і даму на стіні.

— Ви хоч знаєте, що то за дім?

— Трохи знаю. Ходімо, покажу ще ті кімнати.

Ми пішли за ним.

— Ото кухня. Я куплю газову плитку. Дивіться, який креденс. Йому місце в покої, а якийсь дурень заволік його сюди. А найліпше — це кам’яна підлога. Ніколи такого не бачив. Там ще три покої. Хочете подивитись?

Покої були порожні, хіба в одному з них стояло бюрко важкого темного дерева.

— Багато місця для одного, — зауважив мій чоловік. — Чи ви маєте намір одружитись?

— Хто за такого старого каваліра піде? Старої панни не хочу, а молоденькі самі не схочуть. На оцій панні я б женився, — показав на портрет, — але з того світу її не викличеш. То прошу, дорогі гості, сідати за стіл.

Стіл був круглий, застелений новісінькою скатертиною. Від кількості і якості наїдків ми аж розгубились.

— О, ви майстер!

— Ага. Я ж моряк.

Нам незручно було виймати горілку, що ми принесли з собою.

Коли ми випили, мій чоловік пішов у атаку. Власне, для того він і прийшов.

— Ви нас дуже заінтригували. Особливо мою дружину.

Я відчула, що червонію.

— Це не те слово. Я просто ніяк не згадаю.

— Як же ж ні? А пам’ятаєш, у великодній понеділок тебе штовхнули у воду?

— Так.

— То я тебе штовхнув.

— Нічого подібного!

— Ти мала у восьмому класі синій плащ?

— Мала.

— І гранатову сукенку з такими ж ґудзиками, обтягнутими матерією?

— Мала.

— Ото в тій куртці і в тій сукенці я тебе штовхнув у воду. І ти побігла до коліжанки сушитися, бо додому було далеко.

Мені запаморочилось в голові.

— Ну, добре, — змилувався наді мною господар. — Колись згадаєш. Не думай, що я гніваюся.

Я виходила дурною перед ним і перед власним чоловіком. Хотіла