Калашнікова Лідія - Сила тяжіння. Частина 2, Калашнікова Лідія

3

Лінда плакала на плечі в Ненсі увесь вечір.

Вона була не права, страшенно не права. Вона перетворилась на нудотну ревниву жінку, Кет казала, що чоловіки таких ненавидять. Вона так перелякалася, що Гаррі раптом покине її, і розсердилася, що він не розумів того!

Вона втратила контроль над собою, і хлопець миттєво зробився іншим, ніби у відповідь до того, якою стала вона. Це була вже не закохана пара, а двоє людей, які не розуміли одне одного й хотіли тільки виграти суперечку.

Але ж учора все було гаразд! Що вчора вона лежала в його обіймах на підлозі в тому будиночку, відчувала, як бʼється його серце, насолоджувалася його близькістю, й це було справжнім. Вона вірила йому і знала, що він її не покине. Чому ж почала думати про це?

-Хлопці всі такі - шепотіла Ненсі, гладячи свою хазяйку по голові - Вони ніколи нас не зрозуміють.

-Він кинув мене? - запитувала сама себе Лінда, згадуючи, як Гаррі пішов, і настільки високою та могутньою зробилась тоді стіна між нею і ним - Він більше не кохає мене через те, що я поводилась так огидно?

-Що ви, міс - шепотіла Ненсі - Я впевнена, він досі кохає вас, і завтра ви помиритесь. Він пересердиться, прийде, і все знову буде добре.

Гаррі перестав злитись відразу, як повернувся додому. Дорогою він пошепки розмовляв сам із собою й запевняв себе, що абсолютно правий у всьому, адже Лінда не може наказувати йому й командувати ним тільки через його почуття до неї.

Проте уява невпинно малювала тільки одну картину - дівчина в своїй кімнаті в сльозах. Може, це було помилкою, і насправді вона не плакала, її ніяк не засмутила й не зачепила сьогоднішня сварка. Гаррі не знав, але не міг позбутися неприємного відчуття, що дівчина могла б сьогодні почуватися нещасною. Через нього.

Нехай він нічого такого й не зробив, але все одно був винен.

-Жінки - Алекс розвів руками, коли Гаррі розповів про сьогоднішню сварку - Так часто буває, ти наче й ні до чого, проте все одно мусиш вибачатися.

-Завтра підійду й помирюся - пообіцяв сам собі Гаррі.

-Е, ні - Алекс похитав головою - Вона тільки клацне пальцем, і ти вже біжиш. Так не можна.

-Нічим вона не клацала - розсердився Гаррі - Я не хочу, щоб вона була засмучена.

-Ну, ясно. Але ж це вона винна.

Алекс напустив на себе вигляд дуже старого й мудрого, того, хто знав усе про життя.

-От сам подумай - почав він - Вона влаштувала тобі сцену чому? Бо ти просто говорив і пив чай із Дженні. Все. Що в цьому такого? А вона в той час мило спілкується зі своїм кавалером…

-Не називай його так - буркнув Гаррі.

-Ну добре, з тим…хлопом. Вона ж навіть не подумала, що тобі це теж може бути неприємно! І не запитала тебе, але як тільки ти дозволив собі щось подібне - відразу влаштувала сцену.

-Я не знаю, чому - щиро зізнався Гаррі - Для того не було приводу.

-Отож. А я впевнений, що це тільки початок. Далі вона так само тобою керуватиме й влаштовуватиме скандали без приводу.

Але Лінда не могла бути тільки така. Гаррі знав її іншою. Але найгіршим було те, що покохав саме ту, якою вона зробилась сьогодні, саме те огидне стерво. Вона виводила його, злила, пробуджувала найтемніші сторони його душі й жахливі риси його характеру, та все ж він шаленів від неї в усіх її образах та ролях.

Щоб там не казав Алекс, але завтра він підійде до Лінди й вибачиться. Скаже, що був не правий…

«Але ж це не так» - шепотів внутрішній голос - «Ти не правий тільки в тому, що відмовився виконувати її наказ. Чи в тому, що говорив із Дженні».

Ну, добре. Тоді він скаже, що кохає її. Це правда, крім цього, не потрібно нічого більше говорити.

«Але що, як їй цього мало?»

Настане час, коли він зможе дати їй більше. Для цього потрібно тільки втілити в життя задумане, тобто, дочекатися відповіді по тих матеріалах, що вони з Алексом відправили.

«Але тебе потрібно чекати й невідомо скільки. Тоді як у Рональда вже є все»

Не все, запевняв себе Гаррі. У нього немає кохання Лінди. Красунчик може розмахувати руками скільки завгодно, але дівчина вже не подарує йому свій перший поцілунок. Хоча б заради цього варто відкласти свої амбіції та образи подалі й помиритися з нею.

Але життя склалося інакше.

Вранці, коли Гаррі з Алексом збирались на роботу, біля дверей будинку, де вони винаймали квартиру, їх зустрів якийсь чоловік середніх років у капелюсі з люлькою в зубах.

-Містер Баттерст і містер Хендерсон? - запитав він, виймаючи люльку з рота.

-Так - відповів Алекс. Він зранку ще позіхав, а тут відразу пожвавився, наче чекав на цього чоловіка.

-Мене звати Еліот. Еліот Рамбл. Я з газети «Лондонський оглядач».

Алекс кивнув так, ніби йому це вже було відомо. Гаррі стояв, кліпав очима й почувався дурнем.

-Я прочитав ваші роботи - сказав чоловік, знову виймаючи люльку - Ті, що ви надсилали два тижні тому.

-Надсилали? - перепитав Гаррі.

Він надсилав, так. Проте не в «Лондонський оглядач». І відповідь по тому не могла надійти аж так швидко.

Гаррі хотів сказати, що сталося якесь непорозуміння, проте Алекс раптом схопив його за руку й легенько посунув позад себе.

-Мій друг трохи підзабув - сказав він - То скажіть же, як вам наші роботи?

-Дуже сподобались - відповів Еліот Рамбл. Його досі зосереджено обличчя набуло шанобливого відтінку - Тому я й прийшов. Хочу запропонувати вам попрацювати в нашій газеті.

Алекс мало не підскочив і стиснув Гарріну руку так, що в нього мало іскри з очей не посипалися.

-Коли? З якого дня?

-Але… - Гаррі хотів заперечити, бо відбувалося щось незрозуміле. Сьогодні він мав помиритися з Ліндою.

Алекс знову боляче стиснув його руку.

-Ви ж маєте інші роботи, як я зрозумів - сказав Еліот - То з того дня, коли ви будете готові приділяти увесь час газеті.

-Зачекайте хвильку.

Алекс відійшов трохи подалі й потягнув Гаррі за собою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍