Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

За якийсь час широка дорога почала звужуватись, і нам довелося їхати вервечкою, аби не заплутатись у густих чагарниках та колючому ожиннику. Зимобор був далеко попереду, тому кінь Білояра наразі йшов першим. Я оглянулась через плече юнака, що сидів за мною, щоб подивитися, чи не відстають від нас інші двоє. Мій погляд упав на чорнявого вершника, який був найбільш загадковим серед усіх. Він саме поправляв якісь ремінці на спорядженні свого коня, тому його голова була нахилена і довге вугільно-чорне волосся затуляло обличчя, я змогла розгледіти лише виразну лінію його підборіддя та блиск срібної сережки у лівому вусі. Я відчувала якесь дивне, незрозуміле хвилювання, та все ж не могла відвести від нього погляд. Аж раптом він випростався і його очі зустрілися з моїми. На мить я забула, як дихати. Ніколи ще не бачила настільки гарного і водночас жахаючого обличчя. У нього була засмагла шкіра, високі вилиці й прямий ніс, а під густими довгими віями – неймовірні сині очі. Ці очі, якими він незмигно зараз дивився прямо на мене, були надзвичайними. Вони нагадували про безмежні океанські глибини або ж неосяжний космос з усіма зірками й планетами. Темно-синій колір трохи змінювався залежно від освітлення, здавалося, його погляд мерехтить тисячами різних відтінків – від насичено-сапфірового до майже чорного. Цей юнак був неймовірно вродливим, але врода ця здавалася якось хижою, неприборканою, від чого по моєму тілу пробігли мурахи. Моя рука інстинктивно потягнулася до грудей, намацуючи маленький срібний амулет, що віднедавна був мені наче оберіг.

– Усе добре? – почула тихий голос Білояра, що трохи відволік мене.

– Так, не зважай, – нарешті опам’ятавшись, відповіла я і зручніше вмостилася на своєму місці, спрямувавши погляд уперед.

Як виявилося, ми вже проїхали чагарники і тепер прямували по широкій дорозі, що пролягала через залиту сонцем галявину. Попереду знову замаячив Зимобор.

– Ми майже прибули, – весело сповістив хлопець, – за два повороти звідси селище.

Не знаю, як інші, а я видихнула з полегшенням. Моя спина вже добряче боліла, а ноги добряче затерпли. Я була загорнута в плащ, а літнє сонце нещадно палило, тому все моє тіло здавалося липким від поту, і постійна близькість такого ж нагрітого тіла Білояра робила тільки гірше. Свідомо чи ні, але кінь під нами прискорив крок, наче відчуваючи близький відпочинок.