Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

В Горішному

На горизонті почали з’являтися маленькі приземлені дерев’яні хатки, що тулилися одна до одної за похиленими плотами.

– Це вже селище? – запитала я Білояра, нарешті порушивши тишу між нами.

– Ще ні, – відповів, – це лише поодинокі, давно покинуті будинки, де можна заночувати без потреби йти до самого селища.

– То ми теж тут зупинимось?

– Ні, ми підемо всередину.

Більше нічого питати я не наважувалась, тому між нами знову запанувала незручна тиша.

Сонце, що цілий день нещадно палило, нарешті почало сповзати з чистого безхмарного неба, як великий яєчний жовток з розігрітої пательні. Видовище було неперевершене, адже небо забарвилось в пурпурові, рожеві та жовтогарячі відтінки. У місті, де я провела все своє життя, дуже рідко вдається вловити такі миті. Тіні видовжились, у повітрі витав аромат свіжості, а над нашими головами почали скупчуватись комарі, ріжучи слух своїми писклявими мелодіями та боляче жалячи крихітними носиками.

За деякий час ми під’їхали до високої стіни з масивних дерев’яних колод, що оточувала селище, яке мало милу назву Горішне, абсолютно виправдану, адже все навколо тут потопало в густих високих ліщинах. Вхід до поселення закривали масивні дерев’яні ворота, що з’єднувались між собою важким залізним ланцюгом.

Ми зупинилися на певній відстані, у той час, як Зимобор під’їхав до воріт і, спішившись з коня, загамселив по них ногою. Звук вийшов оглушливим, так що я мимоволі здригнулася. Ніхто не відповідав, та юнак не відходив і продовжував гупати.  

Я звернула увагу, що інші два вершники під’їхали ближче до нас. До цього часу я ще не знала їхніх імен, і хоч у мене було безліч можливостей запитати про це Білояра, я все ж стрималась. Що мені до них? Тим більше жоден із тих двох не вселяв ні довіри, ні приязні. Перевівши погляд, я помітила, що хлопець з брунатним волоссям виглядає дуже роздратованим. Його кінь нервово переступав з ноги на ногу, а він сам, здається, готовий розтрощити ті ворота на тріски, якщо ще хоч хвилину буде залишатися на місці. Я трохи затримала погляд на ньому. Юнак виглядав досить аристократично. Його волосся було охайно підстриженим, виразні болотно-зелені очі виділялися на тлі засмаглої чистої шкіри обличчя. Він був одягнений у просту сіру сорочку та зручні полотняні штани, але навіть такий одяг на ньому виглядав вишукано. За його спиною висів сагайдак, повний стріл, прикріплений двома широкими ременями, що перетинались на грудях, а на обох руках – наручі зі срібними пряжками. Та, крім елегантності, він випромінював зарозумілість і пиху, притаманну дітям багатіїв, тому я зробила висновок, що він, безумовно, належить до якогось знатного та впливового роду…

Мене відволікли звуки, що долітали від воріт. Повернувши голову, я побачила, що Зимобор розмовляє з якимось чоловіком, чий вік неможливо було вгадати за зовнішністю. Він наче застигнув у часі – і не молодий, і не старий. Очевидно, я пропустила більшу частину розмови, бо як не вслухалася, суті вловити не могла. Усе, що я зрозуміла, так це те, що Зимобору таки вдалося домовитись, адже чоловік широко відчинив ворота, пропускаючи нас у селище.

Сонячні промені, що ще не зовсім встигли сховатися за горизонт, давали достатньо світла, але водночас забарвлювали все довкола в дивні м’які відтінки, що створювало затишну і якусь казкову атмосферу. Споглядаючи на світ довкола мене, я забувала навіть кліпати. Селище було доволі великим, з широкими чистими вулицями та приземкуватими дерев’яними будинками, що були старанно побілені й розмальовані різними орнаментами. Люди, наче мурашки, снували вулицями, зайняті кожен своїм. Спочатку я побачила чоловіка, що вів за собою трьох коней на мотузці, потім помітила кількох дівчат з коромислами. Вони про щось перемовлялись між собою та весело сміялись. Не знаю чому, але від цього мені теж стало якось весело на душі. Раптом наш кінь різко зупинився, і мій погляд упав на табун  гусей, яких гнали додому замурзані усміхнені діти. Усе в цьому селищі здавалося таким мирним і затишним, що я мимоволі позаздрила такому простому розміреному життю. Ми їхали дуже повільно, і я мала змогу розгледіти все до дрібниць. Широкі вулиці, охайні забори, старанно вималювані орнаменти на будинках, чисті дворики, сади біля хатинок, людей – серйозних і усміхнених, самотніх і в компанії, тих, які не звертали на нас жодної уваги, і тих, які відверто витріщалися. Дехто привітно махав рукою на знак привітання, інші – налякано малювали в повітрі якісь символи. Мені було неймовірно цікаво, і я намагалася запам’ятати кожну деталь.

Під’їхавши до широкого двору, у центрі якого стояла хатина, що була трохи більша за решту в селищі, ми зупинилися. Білояр зістрибнув з коня і простягнув руки до мене, аби допомогти мені спуститися. Ступивши нарешті на тверду землю, я відчула, що ноги мої стали ніби ватяними, і мені знадобився якийсь час, щоб упевнено ступити хоча б крок.

На поріг будинку вийшла огрядна жінка в полотняній сукні з вишитими рукавами, червоним фартухом та такою ж червоною хусткою на голові. Вона хазяйновито глянула в наш бік, а потім швидко сховалася за дверима. За деякий час на порозі з’явився чоловік з широкою довгою бородою та сріблястим посивілим волоссям. На ньому була вишита сорочка, схожа на ту, у якій була жінка. Чоловік попрямував до нас. Я стояла як укопана, забуваючи навіть дихати, переповнена враженнями.

Несподівано я відчула на собі чийсь дотик і різко обернулася, наткнувшись на усміхнене обличчя Зимобора.

– Я подумав, може, ти захочеш перевдягтися, чи ще щось…, – мовив він, опустивши очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍