Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

Розділ 3. Котячий конфлікт

Наступного ранку після котячого «перевороту» Віра відчувала, що її терпіння знову наближається до межі. Олександр Степанович, як завжди, був на чеку, готовий до нових підступних планів. Сьогодні він почав свій день не з того, щоб полежати в куточку, а з того, щоб знову атакувати її нову декоративну вазу. Це вже було як ритуал: щоранку кіт вирішував, на яку з речей Віри він тепер спрямує свою увагу.

Віра прокинулась від звичного клацання хвоста кота, який все ще знаходився на столі біля вікна, обережно тягнучи лапкою нову вазу. Він ніколи не поспішав, завжди робив це плавно, ніби самовпевнений диригент, що визначав ритм власної симфонії.

— О, ні! — вигукнула Віра, схопивши вазу з небезпечно похиленого краю столу. — Це було так неочікувано! Ти що, знову хочеш перетворити мої речі на частину свого царства?

Олександр Степанович, з виразом обличчя, що виглядав ніби «я не зробив нічого поганого», повільно відступив, не забувши залишити на вазі свою лапку — як знак того, що він ще може повернутися до своєї справи. Він взагалі був дуже спокійний, навіть коли здавався тотальним деструктором.

Віра поклала вазу на безпечніше місце і зітхнула. Всі її дорогі речі тепер постійно були під загрозою. Ніколи не знала, що буде наступним — чи то кольоровий килим, чи її улюблені келихи для вина, або ж, що гірше, сама кавоварка. Все залежало від настрою Олександра Степановича.

У цей момент на кухню зайшов Максим, і його погляд, як завжди, був поглинутий його ранковим ритуалом. Він, не підвівши очей від своєї кави, промовив:

— Що сталося? Олександр Степанович знову перевіряє якість вази?

Віра гірко посміхнулася.

— Знову, так. Мій кіт — справжній архітектор хаосу, — сказала вона, зізнаючись сама собі, що не може більше боротися з цією ситуацією.

Максим, не відводячи погляду від кавоварки, що буркотіла, продовжив:

— Він це робить не зі зла. Це частина його особистої стратегії. Йому просто цікаво, чому твої речі виглядають так, наче в них є певний сенс. А для нього сенсу нема. Він просто тестує, чи насправді все так важливо.

Віра, обіцяючи собі більше не переживати через вазу, поклала чашку на стіл і оглянула кімнату. Її погляд одразу впав на ще одну нову коробку з речами, що мала вже неабияке значення для її інтер'єру. Вона встигла поставити коробку на полицю, але Олександр Степанович вже на шляху. Він ідеально обчислив траєкторію і вже тягнув лапку до коробки, наче вказуючи на неї пальцем.

— Слухай, може ти спробуєш не робити цього? — сказала Віра, здивовано спостерігаючи, як кіт знову намагається перевірити новий предмет. — Це ж твоя нова стратегія, правда?

Максим підняв брови.

— Олександр Степанович, схоже, сьогодні вирішив перевірити твої обмеження на рівень терпіння. Чи, може, ти хочеш встановити йому якісь нові правила? Ти ж кажеш, що це твоя територія.

Віра нахмурилась, але потім зрозуміла, що вони знову потрапили в цей дивний цирк. Два кроки вперед — кіт. Три кроки назад — вона. І знову кіт. Весь день за сценарієм.

— Ні, я не ставлю йому правила, — відповіла вона, відчуваючи, як у неї починає розвиватися інсайт. — Я, мабуть, навіть перестала сприймати це як проблему. Він, як з'ясувалося, єдиний, хто мене розуміє. Усі ці чашки, вази, коробки… все це не має значення. А ось цей кіт — він чудово знає, що таке хаос.

Максим зробив паузу, знову поглянувши на кота, що мирно сидів на підвіконні і злегка потерся головою об нову коробку. Той виглядав так, ніби кожен його рух був частиною продуманої стратегії з поломки її спокою.

— Я думаю, що ти маєш рацію, — сказав Максим, і, не встигнувши навіть погладити кота, додав: — Я вже давно зрозумів, що Олександр Степанович — не просто кіт, він — спостерігач. Він зберігає порядок в хаосі.

Віра засміялася, і їй здалося, що сьогодні сміх звучав в їхньому домі так, як він давно не звучав. Може, це була перша ознака того, що вона почала приймати цей чудовий безлад? Олександр Степанович, без сумніву, був тим, хто вносив справжню гармонію в їхній світ.

— А ти знаєш, що саме в цей момент коти починають свої маленькі шоу? — сказала вона, витираючи сльозу сміху з ока.

Максим поглянув на неї і зрозумів, що вона не жартує.

— Точно! Ось він, перед нами — «Шоу кота». І знаєш, чому це шоу так цікаве? Бо його не можна спланувати. Ти ж бачиш, як він спокійно себе веде, а потім в наступний момент скидає все з полиці.

Віра повернулася до кота, який саме сів у кутку кімнати і, як їй здалося, розмірковував про наступний крок у своїй стратегії.

— Вірно, — сказала вона, посміхаючись. — І, схоже, він не має плану, але це йому лише допомагає. Він не турбується про те, як все буде виглядати. Це я тут весь час тримаю все під контролем, а він — він справжній вільний дух!

Максим дивився на кота, котрий тепер, як здається, справді чекав на розв'язку цієї нещодавної історії.

— Хочеш сміятися? Здається, навіть коти знають, як бути собою в світі, де все рухається у хаосі, — сказав він.

І Віра зрозуміла, що це правда. Вони тут, в цій квартирі, вже давно стали частинами цього хаосу, і чим більше вони це приймали, тим більше починали розуміти один одного. І навіть сміятися разом з котом стало найкращою частиною цього ранку. Хаос став для них частиною нового порядку.

І коли, нарешті, Максим і Віра після сміху знову поглянули один на одного, вони зрозуміли, що, можливо, це був той момент, коли вони вперше по-справжньому розсміялися один з одним, а не через ситуацію.

Тим часом Олександр Степанович, не звикший до чужих емоцій, поклав свою лапку на чашку і, наче підсумовуючи цей день, повернувся до свого улюбленого місця, знову дивлячись у вікно.

Віра ще раз поглянула на кота, що лінивим поглядом дивився у вікно, і злегка усміхнулася. Всі ці випадки були чудовими прикладами її життя, і вона відчула, що потребує простору, щоб виразити все це.

Вона відкрила ноутбук, і ще перед тим, як почати друкувати перші рядки, усвідомила, що написання може стати її новим способом упорядкувати світ навколо себе. Кожен епізод, кожен день, кожен коментар Максима — все це можна було описати, а ще більше — розповісти про це з гумором і іронією. Вона вирішила створити блог, але в таємниці. Ніхто не мав про це знати — це був її особистий простір, де вона могла без обмежень писати про все, що відбувається навколо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍