IVO Андріх - Проклятий двір, IVO Андріх

від пихатої зверхності високого османського чиновника. У кожному окремому випадку, з кожною підозрілою особою він грав особливу гру, без стиду і сорому, без поваги до іншої людини й до себе самого. Діяв він завжди несподівано, наче керований натхненням. З’являвся в різні часи дня і ночі й підходив до якоїсь окремої особи чи цілого гурту в’язнів.

— Пхі, пхі, пхі, пхі-і-і!

Ці свої склади він вимовляв різними тембрами й наголосами, кожного разу інакше, але завжди так, ніби дивується й гидує і тією людиною, і самим собою, і «справою», що поєднувала їх.

— Що таке? Ти досі тут лежня справляєш? Пхі! Ану розказуй, як усе було!

Так розмова починалася, але ніколи не було відомо, як вона потече далі. Це міг бути довгий допит зі з’ясуванням усіх подробиць, з важкими погрозами, які частенько були всього лиш погрозами, але кожна з яких могла будь-якої хвилини перетворитися в страшну реальність. То могли бути наполегливі, небезпечні й непереборні вмовляння, але також і бездушні знущання без видимого сенсу й цілі.

Якщо притиснутий і змучений чоловік, бажаючи бодай на мить звільнитися від Караджозового натиску, починав клястися і з щирим або вдаваним плачем запевняти в своїй невинуватості, Караджоз міг зненацька вдарити себе по лобі й змінити поведінку.

— Та що ти кажеш, ти невинуватий і нікому нічого не винен? Ех, та чому ти аж тепер мені це говориш, на бога, чоловіче. Пхі, пхі, пхі-і-і! Якби ти сказав, що ти винен, я б міг тебе випустити, бо винуватих тут вистачає. Всі винуваті. Але бодай один невинний нам точно потрібен. І тому я не можу тебе випустити. Якби ти сам не сказав, то ще про щось можна було б думати. Але ось так тепер мусиш сидіти тут, аж поки я не знайду десь когось невинного, такого, як і ти, щоб він тебе замінив. А тепер сиди і мовчи!

І Караджоз, обходячи далі Двір, у супроводі кількох вартових, продовжує свою гру, тепер уже для самого себе, щось кричить і собі підтакує, бо несила зупинитися.

— Нехай мені тільки ніхто не каже: я невинний. Тільки не це. Бо тут немає невинних. Ніхто сюди не потрапив випадково. Якщо переступив поріг Двору, то вже не невинний. Десь провинився, навіть якщо це було уві сні. А якщо й не він сам, то мати, коли його носила, подумала щось лихе. Тут кожен, їй-Богу, каже, що невинний, але за всі роки, поки я тут, я ще не знайшов жодного, кого б привели сюди без якоїсь причини й провини. Хто сюди потрапить — той винен, чи бодай знюхався десь із винними. Пхі! Вдосталь я їх випустив, з чужого наказу і під свою власну відповідальність, це так. Але винним був кожен із них. Тут невинної людини немає. Зате є тисячі винних, які не тут і ніколи сюди не потраплять, бо якби всі винні опинилися в цьому місці, Двір би простягався від моря до моря. Я людей знаю, всі вони винні, але не кожному на роду написано скуштувати тут хліба.

Мало-помалу весь цей монолог, виголошений на ходу, стає все швидшим і жвавішим, аж поки не перетвориться на безумний крик і прокльони всього, що Двір замикає в собі і що є поза ним. У його голосі, десь під всією грубістю й великою огидою до всього, ледь чутно бринять слізна гіркота і жаль, що все це так.

А той «невинний» тепер знає, що може сидіти ще тижнями, а Караджоз на нього й не гляне.

Трапиться так, що за якийсь тиждень після цього випадку прийде гурт поважних родичів якогось багатого молодика, що його схопили разом із його плюгавим товариством, і просить управителя випустити юнака, бо він невинний. Караджоз раптом увесь міняється, наче дещо пригадав, замислиться і посерйознішає, за якусь мить прищурить обидва ока, щоб його обличчя видовжилося й змінило вираз, поштиво нахилиться до прохачів, стишить голос.

— Чи ви сказали тим, хто його схопив, що він не винен?

— Казали, звісно ж, але…

— Ех, це ваша помилка. Пхі, пхі, пхі-і-і! Не варто було. Бо якраз тепер арештовують невинних, а винних випускають. Таким є новий порядок. Тож якщо ви самі перед властями заявили, що він ні в чому не винен, то юнак буде змушений залишитися тут.

Люди дивляться, збентежені, на його смиренну маску, очікуючи, що Караджоз розсміється і оберне все діло на жарт. І самі помалу усміхаються. Але він залишається невмолимо серйозним, холодним і ввічливим. І на цьому їх відпроваджує. А вони ще довго не можуть отямитись. Обговорюють це все з друзями, йдуть скаржиться впливовим знайомим, які лише знизують плечима й відмахуються рукою, наче люди, які твердо переконані, що в Караджозі сидить і з нього промовляє сам диявол, і то не один.

Але Караджоз вже наступного дня, обходячи Двір, може перестріти того першого «невинного» й зненацька продовжити розмову, зупинену три тижні тому. Управитель раптово наблизиться до в’язня, нависнувши над обличчям того так, ніби збирається його проковтнути.

— Пхі! Що ти собі думаєш, скільки збираєшся ще тут смердіти? Наче й без тебе тут смороду не вистачає. Ану забирайся звідси, добре мене чуєш? Збирай лахміття і щоб мої очі тебе більше не бачили, бо накажу віддухопелити тебе, як собаку.

У першу мить людина закам’яніє від несподіванки, а тоді збереться на силі і як дремене з Двору, залишивши всі свої речі на поталу наглядачам і в’язням.

У своїй «грі» Караджоз міг цілі години проводити з людиною, звинуваченою за якусь крадіжку чи ухилення, за зґвалтування, важкі тілесні ушкодження чи вбивство, і кривлятися, кричати чи шепотіти, клеїти дурня чи вдавати жорстокого ката, або ж людину сердечну й співчутливу, і все це робив однаково щиро й переконливо. Часом з такою людиною він боровся чи обіймався, бив її чи цілував, і весь час ліз їй у очі: «Зізнайся, сарако, щоб лиха не скуштувати. Зізнайся, порятуй голову, бо сам бачиш, що здохнеш у муках. Зізнайся!».

А коли досягне своєї цілі, витягне зізнання й отримає відомості про співучасників або про місце, в якому сховано вкрадені гроші, він витирає долоню об долоню як людина, що нарешті скінчила з брудною й неприємною роботою, скидає з себе всі маски як уже недоречні, і передає справу далі на розгляд закону. Але й тоді не забуває і не полишає того, хто зізнався, а всіляко йому допомагає й полегшує долю.

Ця його безкінечна й чудна гра була