IVO Андріх - Проклятий двір, IVO Андріх

цього найменше можна було очікувати, — у роботі проти свого колишнього товариства. Він немилосердно переслідував волоцюг, п’яниць, кишенькових злодюжок, контрабандистів і різноликих невдах та пройдисвітів із темних кварталів Стамбула. Робив свою роботу натхненно, з непояснимою ненавистю, але спритно і з таким знанням цього середовища, яким міг володіти лише він. Ті старі зв’язки допомогли йому розширити коло своєї діяльності, бо малі злочинці виказують крупних. Відомості про людей збираються, мережа інформаторів зміцнюється й розширюється. Виняткова старанність й успіхи на службі через десяток років привели його на посаду помічника управителя цього великого «притулку». А коли старий управитель помер від серцевого нападу, він виявився єдиним, хто міг його заступити. Тоді й почалося його володарювання у Проклятому дворі. І ось триває вже двадцятий рік.

Попередній управитель, твердий і досвідчений старик, притримувався крутого, класичного способу правління. Для нього головним було, щоб світ пороку й беззаконня у своїй сукупності був якомога точніше відмежований і якомога краще відокремлений від світу порядку й закону. Окрема людина і її конкретна провина його не надто й цікавили. Протягом багатьох років на Проклятий двір і на все живе в ньому він дивився як на карантин, а на його мешканців — як на небезпечних хворих, котрих важко вилікувати і яких різними заходами, карами й страхом, фізичною й моральною ізоляцією треба тримати щонайдалі від так званого здорового й порядного світу. А в усьому іншому полишити їх самих на себе. Не дати їм вийти з їхнього кола, але й не зачіпати їх без потреби, бо з цих чіплянь нічого доброго й мудрого все одно не вийде.

Новий управитель усім своїм ставленням і всіма вчинками відразу показав, що піде іншим шляхом.

Ще того ж першого року, коли помер його батько, Латиф продав великий і гарний батьківський дім у Новому кварталі й купив занедбаний великий маєток над самим Проклятим двором. Весь у кипарисах, він скидався більше на занехаяний острів чи древнє кладовище. Від Проклятого двору маєток відділяв тінистий байрак, в якому росли дерева шляхетних порід, і ціла система огорож і високих мурів. Тут, біля джерела чистої живої води, поміж старими деревами він збудував гарний будинок, що виходив на протилежний від яру бік, тому був захищений від південного вітру і нездорового смороду арсеналу й пристані. Дім мав велику перевагу в тому, що був водночас віддалений від Проклятого двору і дуже близьким до нього. За своїм виглядом, спокоєм і чистотою це був інший світ, розташований за тисячі миль звідси, а все ж у безпосередньому сусідстві Двору й невидимо пов’язаний з ним. Користуючись короткими, лише йому відомими стежками, Караджоз міг о кожній порі дня й прямо зі свого дому непомітно потрапити в Двір. (Тому ніколи не можна було бути певним, тут він чи ні, і звідки може раптово з’явитися). Управитель часто використовував цю можливість. Він особисто наглядав за в’язнями і за їхніми наглядачами. І, знаючи майже кожного ув’язненого, його минуле і його теперішню провину, він мав цілковите право казати, що «знає, чим дихає Двір». А якщо когось і не знав особисто, то пізнавав у ньому душу волоцюги чи злочинця, і кожної миті міг стати перед ним і продовжити розмову про його чи чужу провину. І так само, а може й краще, знав він і кожного вартового і його добрі й слизькі, явні й приховані риси та нахили.

Принаймні так він сам говорив і завжди цим хвалився. І таким чином на все життя залишився в найтіснішому зв’язку зі світом безладу й криміналу, який у молодості назавжди покинув, і в той же час перебував над ним і далеко від нього, відмежований своїм становищем і своїми густими садами і не приступними для інших залізними огорожами і брамами.

З самого початку Караджоз «діяв зсередини». Цим своїм незвичним методом роботи він був і значно гіршим, страшнішим і небезпечнішим, але й до певної міри часом кращим і людянішим за попередніх управителів. З безкінечних і незрозумілих сплетінь цих протилежностей і складалося його незвичне ставлення до Двору і всього люду, що, наче повільна й каламутна ріка, проходив через нього. Навіть найстаріші й найдосвідченіші бувальці Проклятого двору не могли вловити початку й кінця тієї Караджозової гри, що була властивою тільки йому, сповненою неочікуваних і сміливих вивертів і трюків, й дуже часто суперечила всім правилам поліцейської роботи й служби, як і загальноприйнятим суспільним устоям і звичаям. Своє прізвисько — Караджоз — він дістав ще в перший рік. І справді, той двір і все, що в ньому жило і що в ньому відбувалося, було великою сценою і постійним театром Караджозового життя.

Передчасно розтовстілий, він, патлатий і смаглявий, так само рано й зістарився, принаймні на вигляд. Але його вигляд міг і обманути людину. Попри свої понад сто окка ваги, він, коли було треба, робився спритним і швидким, як ласка, а його важке й пухке тіло в такі миті набувало бичачої сили. За заспаним і мовби мертвим обличчям з примруженими очима крилися завжди пильна уважність і диявольськи неспокійна й винахідлива думка. На цьому темно-оливковому обличчі ніхто й ніколи не бачив усмішки, навіть коли все Караджозове тіло трусилося від важкого внутрішнього сміху. Це обличчя могло стягуватися й розтягуватися, змінюватися й перевтілюватися від виразу крайньої відрази і страшної загрозливості до глибокого розуміння й щирого співчуття. Гра очей на цьому лиці була одним із великих Караджозових хистів. Ліве око було завжди майже повністю заплющеним, але з-під примружених повік прозирав уважний і, як лезо, гострий погляд. А праве око було широко розплющеним і крупним. Воно жило своїм життям і рухалося наче якийсь прожектор; воно могло неймовірно швидко вийти зі своєї очниці і так само швидко в неї повернутися. Воно нападало, викликало, бентежило жертву, приковувало до місця й проникало в найпотаємніші закутки її думок, надій і планів. Від цього все його потворно косооке лице набувало то страшного, то смішного виразу гротескної маски.

У своїх розмовах про Караджоза в’язні, перемиваючи йому всі кістки, особливо багато й часто говорили про його очі. Одні стверджували, що на ліве око він не бачить нічого, а інші казали, що не бачить якраз на праве, вирячене. І за двадцять років ніяк не могли дійти в цьому згоди, але завжди і всі тремтіли від погляду його очей і уникали його, наскільки це було можливо.

Ні в мові, ні в рухах Караджоза не було нічого