Соломія Реус - Віддана без любові , Соломія Реус

— Та мабуть, піду вже… Добраніч тобі.
— А не хотів би мене провести? Темно вже, ніч якась глуха. Самій лячно…

— А чому не попросила когось із хлопців? — трохи збентежено мовив Андрій.
— Бо хочу, щоб ти провів… Не хтось — ти.
— І чому ж це?
— Бо всі знають — ти найгарніший, найсильніший, най… — вона на мить замовкла, — найкращий.

Андрій знизав плечима й встав.
— Ходім, проведу.

   Пішли мовчки. Дорога вела вбік від центру — чи то до краю села, чи до його початку, не збагнути. Довкола — поля, далі — степ, ще далі — ліс із невеликим ставком. Де початок, де кінець — не розрізнити.

   Мирослава все ближче тулилася до нього, аж поки не прошепотіла:
— Мені холодно. Я ж так легко вдягнена… Обіймеш? Щоб хоч трохи зігрітись?

Андрій різко відсахнувся, мов його обпекло.
— Наступного разу тепліше вдягайся, Миросю. Бо ще застудишся. Без обіймів обійдемось.

Дівчина враз почервоніла. Очі в неї спалахнули гнівом.
— І що ти в ній такого знайшов? У тій твоїй Данці? Норовлива, горда, вперта — пиха сама!

— Що ти сказала? — голос Андрія затвердів.
— Та що такого в ній? Любій дівчині б за щастя було стати твоєю дружиною. Та тобі вже й пора! Всі вже одружуються, а ти що?
— То хай собі йдуть під вінець. Я — ні.
— А чому?
— Бо серце вже не вільне.
— То вона таки твоя буде?
— Життя покаже.

— А я? — нарешті випалила Мирослава. — Може, я хочу бути твоєю жінкою.
Андрій зупинився посеред дороги.
— Годі. Це несерйозно. Не варто. Тут вже до твого дому недалеко. Дійдеш і сама. Добраніч!

— Он як… навіть не провів. Он як, значить… — крикнула йому вслід.

   А він ішов геть, не озираючись. У грудях щеміло — від гніву, від суму, від невисловленого.
«Що вона питала? Що в ній такого? Все… все в ній для мене особливе… Очі — карі, глибокі, мов осіннє озеро, в яке хочеться пірнути без вороття. Волосся — хвилясте, пахуче, ніби степові трави в липні. Вуста — солодкі, ніжні… А руки, ті руки… як ластів’ячі крила. Вона вся — світло. Моє. І не можу я інакше…»

   Поки так думав — і додому дійшов. Увійшов тихо, не озвавшись. Ліг. Закрив очі. Але там — знов вона. Богдана. Усміхнена. Горда. Нескорена.

   …А Богдана тим часом, відійшовши від гурту, пішла не додому. Душа її була схвильована, мов поле перед грозою. Минувши хату, побачила у вікні світло — ще не сплять. Але їй не хотілось ні з ким говорити. Пішла далі. В степ.

   Колись тут, на краю села, росла самотня верба. Старезна, скривлена, з важкими гілками. Немов жінка, яка багато пережила. Але була й горда, і тиха. Тепер лиш пень залишився, зрубаний громом у найстрашнішу зливу, яку пам’ятало село. Саме тут Данка ховалась у дитинстві — думати, мріяти, співати. Її маленький всесвіт.

   Сіла на пень. Вітер холодив щоки. Над головою розляглось зоряне небо.
— І що він собі думає… Та як він міг… Дурна… А хто ж з нас дурний? — говорила сама до себе, й голос її розливався простором.

   Сиділа довго. Виливала гнів і образу нічному небу. Нарешті встала, втомлена, але спустошена — як після бурі. Прокралась до хати, поцілувала братів, лягла і миттю провалилась у сон.

   Наступного ранку все пішло своїм чередом. Життя не чекало. Образа тліла глибоко, та Богдана не дозволяла їй керувати. Весна розцвітала — треба було працювати, допомагати батькам, наглядати за братами. Дні мчали — в роботі, турботах, втомі. Вона працювала, мов уся земля в ній жила. А ввечері падала на ліжко — без сліз, без жалю. Просто втомлена. Просто жива.

   Андрієві ж дні стали як болото — тягучі, холодні, сірі. Робота не рятувала. Друзі — не веселили. Вона була у ньому. І ніяк не йшла. Сон не приходив, спокій — тим паче. І тільки ніч знала, як тихо він шепотів її ім’я, коли не чув ніхто.