Соломія Реус - Віддана без любові , Соломія Реус

— А ти, Данко, чи наливала? Чи підглядала, може, що все знаєш?

— Та нащо ти мені здався, щоб за тобою ще й підглядати? Чула — то й спитала!

— Чула-чула й не дочула. Я на дурні питання не відповідаю.

   Серце Данки стукнуло глухо. В обличчя вдарив жар. Очі блиснули, як дві іскри.

   І раптом — рвучкий рух. Встала з лавки, мов пружина. Один крок — і вже перед ним. Голова гордо піднята, плечі рівні. Дивиться прямо в очі, не кліпає. І дивиться не просто так — немовби щось хоче витягти з глибини його душі. В його очах — неспокій. Щось б’ється, щось живе. А її погляд — як крижаний меч.

   В ту мить — завмерло все. І пісня, і сміх, і вітер. Світ звузився до цих двох. Очі в очі. Ніхто не говорить. Але сказано більше, ніж словами.

   В її очах — обурення, зневага… й біль. У його — здивування, провина… й надія.

   «Скажи щось… хоч щось…» — подумки волав він. Але не міг зрушити з місця. Серце билося десь у горлі, подих Між ними — мов блискавка. Напруга, що в повітрі аж тріщить. І поки вся компанія мовчки спостерігала, між двома йшов тихий, незримий бій.

— Дурні питання, кажеш, Чугуєв? — Данчин голос затремтів, але не від страху — від образи, що стискала горло. — То я, виходить, дурна по-твоєму?! — В очах її спалахнув гнів, мов іскра, що впала в суху солому. — Що ж, нехай! Може, й дурна... Але себе я поважаю! І перед кожним, як на замовлення, не танцюю! Не звикла бути іграшкою на чиюсь примху.

— Та я… — почав Андрій, але слів забракло. І не встиг. Вона рвучко обернулась, сукня спалахнула за нею хвилею, мов порив вітру, — і вже йшла геть. Швидко, гордо, прямо. І кожен її крок лунав у ньому відлунням.

   Він так і стояв, мов укопаний. Очі втуплені в ту, що віддалялась. Не хотів її вразити. Слово вирвалося — а влучило просто в серце. Серце бах — і вже десь у п’ятах сумно мліє… Гірко. Тупо. Як після ляпасу самому собі.

   Раптом — чиясь рука лягла йому на плече. Важка, приязна.

— Даремно ти так із нею, — озвався Микола, м’яко, але з докором. — Вона зовсім не дурна. І хазяйновита до всього. А яка гарна… Мені б таку жінку — беріг би, як зіницю ока.

— Жінку?! — Андрій аж здригнувся, погляд спалахнув. У грудях щось стиснулось, закипіло. — Жінку… Йому?! Та як він сміє бодай подумати про це?! Вона — його. І тільки його. Інших варіантів він навіть уявити не хотів. Не міг. Не дозволяв собі.

— А що?! — не знітився Микола. — І гарна, і працьовита. Що ще треба?

— Та вона… пискувата та ще й горда, до дідька! — обізвалася Мирослава, що, мов шуліка, ловила кожен погляд Андрія, особливо той, яким він буквально пожирав Данку. Бо ж бачила — і не раз — як та залицяється, як поглядом ловить, як сміється до нього, як хустку поправляє, аби лиш він подивився. А він? Наче й не бачить. Наче повз неї проходить.

— Так навіть цікавіше, — хмикнув Микола. — З такою нудно не буде. Все життя — як вогонь.

— Цікавіше? — зиркнула Мирося. — Та при нормальному чоловікові вона швидко стане тихою, як мишка. Бо норов то виб’ється — раз-другий, а потім або вгамується, або…

— Та тільки й знай, що язиком ляпаєш, — буркнув Остап.

— Ні, Миросю, не права ти, — втрутився Микола. — Норовливу дівчину не силою приборкаєш. Лише коханням… ласкою. Тоді серце само відкриється.

— Ой наївний ти, Миколо! — хмикнув Свирид. — Яке там кохання? Жінка має слухатись. А не слухається — раз кулаком по столу! Щоб одразу — як шовкова.

— Та такій, як наша Данка, хоч по столу, хоч по голові — не дійде, — не вгамовувалась Мирося. — Своє гнути буде до останнього. Уперта, як сто чортів.

— Ну, тоді вже раз — і ляпаса, — додав Свирид, усміхаючись криво. — Одразу до розуму прийде.

   Оленка, що досі мовчала, стисло губи. Від тих слів їй стало не по собі. Занадто гидко це все звучало — брутально, примітивно. Та, хоч як боляче було це визнавати, десь там, глибоко, жевріла думка: може, й правда в чомусь є…

— Та годі вам уже! — врешті обізвалась вона. — Ходімо, Остапе. Щось я змерзла. Проведеш мене?

   І пара рушила в бік Оленчиної хати. Вона йшла мовчки, притулившись до Остапа, що мовчав також — думками ще був десь там, на майдані, між словесними сутичками й горілим чоловічим самолюбством.

   Оленка ж думала про подругу. Слухати було боляче, та ж від себе не втечеш — з малку знала Данку, бачила її в різних ситуаціях. Так, була вона вперта. Горда. Ніби з якоїсь панської крові, хоч батьки — прості, добрі, роботящі. Завжди привітні, усміхнені, людяні. І баба з дідом її — такі самі були. Не раз дозволяли їм, малим, в сад забігати — хоч і знали, що ті крадькома рвуть вишні. А коли повмирали, все село вийшло їх проводжати — бо ж добрі люди були. Чесні.

   А от Богдана — ніби не з того роду. Все в ній — постава, хода, погляд — кричали: «Я — не така, як усі». І не знати, звідки воно в неї. І що воно — сила? Гордощі? Чи самотність, замаскована пихою?

   Ці думки й супроводжували Оленку до порога. І якби хто спитав, чи засуджує вона подругу, — не знала б, що відповісти.

   Бо серце мовчки шепотіло: у кожного — свій біль. І кожен любить по-своєму…

   Андрій сидів на лаві під розлогим дубом, що вже встиг обгорнутися вечоровим затінком. Повітря поволі холонуло, але він і не ворухнувся. Думки важко котилися в голові, як каміння в глибокому руслі:
«Знову… знову я її образив. Та ж не хотів. Боже, яка вона гарна! Ніжна, чиста… Як така, ніби з молитви виліплена, могла б зазнати болю від моїх слів? Невже я здатен скривдити щось настільки світле? Та ні, не зумію. Не зможу. Не підніметься в мене рука. Не те що вдарити — навіть голос звести страшно…»

   Компанія розходилася поступово, сміх розчинявся у сутінках, а він сидів, мов самотній вартовий своїх почуттів. Не помітив, як навколо стало порожньо. Лиш вітерець шелестів верхівками дубового гілля, мов шепотів: «Затримайся, ще трохи побудь…»

— Андрію, а ти додому ще не йдеш? — тоненький дівочий голос пролунав поруч, мов тінь легка сіла біля нього.
   Обернувся — Мирослава. Сидить зовсім близько, так близько, що дихання її теплом торкалося щоки. Від несподіванки аж серце підскочило.