Соломія Реус - Віддана без любові , Соломія Реус

— І чому вони так проти? То ж так хороше в неділю до церкви піти, службу Божу послухати.

— Ой не знаю чому вони проти. Але чула, що в сусідньому селі вже є ті, хто покараний за Бога. Відправили на заслання в Сибір.

— Ага мене теж цим лякали вже. — Богдана похнюпилась. Перед очима промайнуло суворе обличчя Чугуєва, холодний голос, той короткий діалог, що чомусь довго не давав спокою.

— Ти що? Ой добре що все минулось. Тим паче більше про це не говори.

— Та ще б не минулось! Я б йому показала тоді! Андрій Чугуєв лякав мене, бо бачте я йому сказала: «йди з Богом»!

— От бачиш! А я ж кажу тобі! А за Андрія я чула що дуже вже він з головою села дружить. Наш Петренко у них квартирує зараз поки йому хату будують, то вони з Андрієм і по чарчині ввечері випʼють і діла сільські обсудять. Варвара, секретарка голови, ляпнула була, що наш Родіон Георгійович хоче його в заступники свої брати.

— Туди йому й дорога. Він радянську владу більш за всіх підтримує і прославляє.

— А все ж таки, от повезе його дружині. Рахуй таки прям за начальство заміж вийде. Та й сам він з сімʼї заможної. От у нас як геть не було хліба, та й муки навіть, то не раз йшли в найми до них. Так і виживали. У них завжди і пшениця водилась і навіть яйця деколи давали з салом. Але то рідко дуже було.

— А я б краще із голоду вмерла, але таким пихатим та дурним не скорилася би!

— То сама ти дурна, Данко! Жити всі хотять. І якби притисло сильно, то скорилася би!

— Ніколи б цього не було!

   Розмова дівчат стихла, коли вони дійшли до останньої вулиці, де вже починалося сільське «свято». Під старим дубом, який розкинув свої гілки, мов захисні руки над молоддю, зібралось з десяток хлопців і дівчат. Веселий гомін лився з-під крони, злітав у небо разом із дзвінким сміхом і уривками пісень.

   Дівчата підійшли, ніби ні в чому не бувало. Присіли на вільну лавку, привітались, і потроху втяглись у спільну розмову. Кожен тут жив миттям — ніби війна, біль, тривоги були десь далеко, або принаймні не мали сили затьмарити цей весняний вечір.

   Богдана на мить заплющила очі, прислухалась до співу дівчат. Із глибини серця виповзало щось тепле, майже забуте — наче віра, що життя таки повернеться до них. Нехай не одразу. Нехай повільно, але повернеться.

   Під вечір зібралась уже чимала компанія. Молодь, мов струмок після весняного дощу, стікалася до центру села, під розлогий дуб, що, здавалося, стояв тут одвіку, бачив ще дідів і прадідів, чув сміх і пісню, і сльози. В повітрі витав дух свята — терпкий, з запахом диму, свіжоспеченої паски й вільної юності.

   Оленка зі своїм Остапом сиділи поруч, так злагоджено й затишно, наче вже й не парубок із дівчиною, а справжня подружня пара. Не ховаючись, тримались за руки, перешіптувались, сміялись на вухо. Між ними панувала та особлива ніжність, якої не сховаєш — вона світиться зсередини, просочується в погляди, в рухи, в мовчання.

   Хтось розповідав чергову смішну історію — чи то про півня, що полюбив сусідську качку, чи про голову колгоспу, якого обдурили з новими чобітьми — і регіт котився від лавки до лавки, мов хвиля по воді. За сміхом — пісня. Дзвінка, молода, наче сама весна її заспівала.

— Чуєш, Тапцю? — обернувся до Остапа його сусід Микола, кремезний парубок з веселими очима. «Тапцем» Остапа звали ще з дитинства всі, окрім Оленки — вона терпіти не могла те прізвисько. — А що то твого дружка Чугуєва не видно?

— Та мені почім знати? — знизав плечима Остап, ковзнувши поглядом на Оленку. — Певно, як завжди, з Георгійовичем за чаркою обмірковує «вєлікіє діла вєлікой дєржави».

— А що він тобі, не розказує про ті діла? — встряв Свирид, найнижчий з хлопців, зате язик у нього був найдовший.

— Та я й не дуже цікавлюсь тим. Мені яке діло до справ начальства?

— То ти мене вже в начальники пишеш? — долинуло з-за спини, мов грім серед ясного неба.

   Обірвалась пісня, стих сміх. Усі погляди мимоволі звернулись на новоприбулого. Андрій. Сьогодні він був одягнений святково, як ніколи. Сорочка — вишита, білими й синіми нитками, світилась на вечірньому світлі мов сніг на сонці. Штани — темно-сині, новенькі, підперезані широким тканням поясом. А поверх — новий жупан, ще не просиджений, видно, що тримався для особливих нагод. Він і справді був гарний: високий, плечистий, із впевненим кроком і живим вогнем в очах. Йшов упевнено, наче весь світ лежить під його ногами, а земля лише й чекає, щоб прийняти його слід.

   Дівчата майже одночасно поправили коси, хустки, усмішки. Лише одна не повела й бровою.

   Данка.

   Вона кинула короткий, різкий, ніби лезом — погляд, і одразу ж відвернулась. Її серце стислося, мов у кулак. Стиснулось — і боліло. Так, як болить рана, що вже мала б загоїтись, та щось знову її торкнулось.

Андрій те помітив. Вловив — і заціпенів на мить. Але миті вистачило, аби його щось кольнуло всередині. Біль? Жаль? Надія?

— То що, Тапцю, пишеш мене в начальство? — перепитав, хоч усі вже й так почули.

— Е-е-е, друже, — знітився Остап, — якби я мав такі повноваження! Говорять, знаєш, люди…

— То хто ж таке говорить?

— Сама обізнана в сільських ділах людина.

— І хто ж це у нас така?

— Варька, секретарка голови, казала, що Родіон Георгійович хоче тебе в заступники брати. Але… ще замолодий ти трохи, каже.

— Люди багато говорять… — повільно мовив Андрій. — А як воно буде — хто його знає.

— Та годі, Андрію, не соромся, — втрутився Микола, — ми ж не засуджуємо тебе. Навпаки — радіємо.

— А я й не боюся чийогось осуду! — різко кинув Андрій. — Я сам не знаю, хто що хоче і говорить. А те, що Родіон квартирує в нас — то вже не моя вина. Я ж йому кімнату не нав’язував.

— І те, що ви з ним по чарці-другій за вечерею випиваєте — теж неправда? — голос Данки, різкий, мов постріл. І аж здригнулась тиша навколо. Усі обернулись. Хлопцю — серце в п’яти. Вона — заговорила. До нього. Прямо. Раніше хіба зиркне, кине якесь колке слівце — та й годі. А тут…