Соломія Реус - Віддана без любові , Соломія Реус

   Данка відчула, як в неї в скронях стугонить кров. Її тіло напружилось, мов натягнутий лук.

— То йди швидше, та й розкажи! — різко вистрілила, — Ще й подякую! Бо хоч з Сибіру не бачитиму тебе й твоєї пихи!

Андрій розвів руками, удавано ображений, та в очах його засвітилось щось блискуче, уперте.

— Ох і вредна ж ти! Була б моєю жінкою, то не була б така примхлива...

— Що за дурню верзеш? — скрикнула вона, схопивши себе за поділ сукні, щоб хоч якось стримати емоції. — Не твоя я — і не стану ніколи! Щасливої тобі дороги, пане заможний!

   Вона рвучко повернулась і пішла, не озираючись. Кроки лунко віддавались по твердому ґрунту, наче її душа сама відбивала крок гідності.

   А в середині все палахкотіло. Горло перехопило, очі пекли, хоча не від сліз, а від образи. «Нахаба. Ще з дитинства нахаба!» — думала вона, стискаючи пальці в кулак. — «Пихате, самовпевнене. Бо бач, хата велика, поле широке, корови нарахуй не злічиш. І все йому мало — ще й людей принижує...»

   Їй згадались ті часи, коли вони ще дітьми бігали до ставка. Всі босі, веселі, як ті ластів’ята. Вона вже тоді його не злюбила. Ще хлопчиком був — а вже хвастун. Все про місто розповідав: які там будинки кам’яні, які дороги гладенькі, як курей там не тримають, бо, бач, усе в магазині. У селі всі слухали — й «ахали», й «охали». А вона ні. Вона тоді ще вперше відчула, що неправда може бути гладкою на словах, але важкою, як камінь, на серці.

— Ну як дороги кам’яні? — питала тоді. — А де ж тоді трава? Де корову пасти?

— Там нема такого, Даночко! — відповідав Андрій і вже тоді зверхньо усміхався. — Там люди мізками працюють.

   Він тоді й пальцем по чолі стукав. Мовляв, отут усе має бути. А не в полі й не в руках. І доторкнувся тоді до її плеча. Вперше. І в тій простій дитячій жесті було вже щось таке, що Данка не змогла знести. Прибравши його руку, мов гадюку, що вповзла на неї, вона тоді теж втекла. І серце пекло, як тепер.

   Чим більше минав час, тим більше вона уникала Андрія. Як лиш десь з’явиться його постать — у компанії зухвалих хлопців, у бричці чи на дорозі — вона звертала убік. Не хотіла бачити, не хотіла чути. Але він, мовби спеціально, завжди знаходив нагоду, аби підійти ближче, пожартувати, кинутим словом упекти, а то й просто сісти біля неї — так, що аж спина холоділа.

   І в ній росло якесь темне, важке відчуття. Відраза? Образа? Неприйняття? А може… страх? Вона не могла цього пояснити, та знала точно: поруч із ним вона завжди ставала мов на сторожі, ніби серце просило захисту.

   А він… А він, здається, бачив у цій її гостроті якусь особливу силу. І, може, саме вона й зачаровувала його — як дика річка, яка ніколи не буде твоєю, хоч як би не намагався її загатити.

   Зустрілись у неділю на Великдень — день, коли повітря пахне не лише молодою травою, але й свіжоспеченим хлібом, паляницями, що парують на столах, і якоюсь невидимою надією, яка ніби проростає в кожному серці разом із весняним сонцем. Село було залите теплим, м’яким світлом, і хоч надвечір уже тягнуло легким холодом, усі наче розквітали — і діти, що носились подвір’ями, і жінки, що обмінювалися новинами біля воріт, і самі хати з мережаними рушниками на вікнах.

   Богдану покликала подружка Оленка разом з нею вийти в центр села. Там, під розлогим дубом, який пам’ятав ще кращі часи і кращих людей, традиційно збиралася молодь. Співали, сміялись, танцювали, ніби на мить забуваючи про злидні, страхи і болі війни.

   Не дуже Данка полюбляла такі зібрання. Надто скромною була, з тих, хто більше слухає, ніж говорить, більше думає, ніж сміється. Окрім Оленки ні з ким дружби близької не мала, а про хлопців... та що там — й думати не дозволяла собі, ніби то якась заборонена розкіш. Та Оленка благала з нею піти, і Богдана не змогла відмовити.

   Після обіду, коли святкові столи потроху стихли, і запах пасок у хаті почав змішуватись із прохолодою вечора, вона зазбиралась. Стара, але ще міцна скриня видала своє найкраще — святкову сорочку, вишиту білими нитками на тонкому полотні. Її мати вишивала її ще до війни, з любов’ю й надією на щасливе майбутнє доньки. Довга темна спідниця, червона стрічка в косу — обов’язково, аби хоч трохи весняного кольору додати. На плечі Богдана накинула мамину керсетку, теплу й затишну, бо вечори в селі ще геть холодні.

   Зустріч призначили біля Оленчиної хати. Та, як завжди, вийшла на ґанок ясна, мов те сонце, що ще трималось на небі, не кваплячись заходити.

   Світле волосся туго заплетене в косу прикрашали живі квіти — ніжні первоцвіти й сині барвінки. Яскраво вишита сорочка з червоними маками, спідниця, що розліталася з кожним кроком. Сама Оленка ніби не йшла, а летіла — легка, весела, наче весняна пташка.

— Привіт, Оленка! Ти така гарна як завжди. І дуже радісна, сяєш вся! — з усмішкою мовила Богдана, і хоч на серці в неї була тиша, радість подруги передалась і їй.

— Дякую, Данко! Ти теж як завжди дуже гарна. Та сяю, сяю, бо вчора мені Остап сказав що хоче на наступний тиждень старостів до нас відряджати.

— То що? Ти тепер заміж йдеш?

— Нууу не тепер, а влітку. Після Трійці хочемо справити весілля. Ще треба в сільську раду йти питатись чи дозволять, бо ж церкви тепер немає і церковного шлюбу у нас теж не буде.

— А як то так? Вас вінчати будуть в сільській раді?

— Та ні, ти що? Де церква, а де сільська рада! Розписують тепер. Є такий документ в якому вказано що такий-то є чоловіком такої. А ми з цим погоджуємось і ставимо свій підпис.

— Але без церкви то геть не шлюб.

— Та як не шлюб? То ще який шлюб. Законний шлюб. А ти що думала що вінчатися будеш? Та наш отець Іван такий наляканий радянською владою, що в житті на то не піде.

— Та я чесно казати ще не думала за своє весілля, але хотілося б і перед Богом шлюб мати.

— Ой, Данко! Забудь за це й не згадуй! Лиши вже того Бога, бо ще біди наробиш собі. Бачиш як влада проти Бога, то нащо біду накликати?