Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Вечеря пройшла чудово. Максим не переставав захоплюватися їжею, вином, квартирою. І, звичайно, новим годинником – він постійно поглядав на нього, милувався ним, показував Єві. А вона помітила, що він ні разу не спитав, звідки в неї раптом з'явилися такі гроші.

– Знаєш, – сказав Максим, коли вони повернулися до вітальні з келихами коньяку, – я справді шкодую про те, що зробив. Я був такий дурний. Ми могли б... ми могли б спробувати знову.

– Справді? – Єва підняла брову. – А як же Вікторія?

Максим махнув рукою.

– Ми з нею просто розважалися. Нічого серйозного. Не те, що з тобою.

– А фотографії? – м'яко запитала Єва. – Ті, якими ти погрожував мені?

Максим мало не подавився коньяком.

– Я... я їх видалив. Присягаюся. Це був момент слабкості.

– Розумію, – кивнула Єва. – Знаєш, у мене теж був такий момент. Я навіть хотіла покінчити з собою.

Максим зблід.

– Що? Єво, я не знав...

– Звичайно, не знав, – вона посміхнулася. – Але все гаразд. Тепер я інша людина. І багато чого зрозуміла.

– Що саме?

– Що деякі речі... просто трапляються, – Єва подивилася на свій келих. – Як цей годинник. Він може змінити життя.

– Що ти маєш на увазі?

– Він особливий, – відповіла Єва. – Не лише тому, що дорогий. Він має... секрет.

Максим знову глянув на свій зап'ясток.

– Секрет?

– Так. Бачиш ці маленькі гвинтики збоку? Якщо їх відкрутити, то всередині є... сюрприз.

Заінтригований, Максим почав розглядати годинник.

– Не бачу жодних гвинтиків...

– Можливо, це важко помітити в такому освітленні, – Єва підвелася. – Ходімо на балкон, там краще видно.

Вони вийшли на просторий балкон пентхаусу. Внизу простягалося нічне місто – яскраві вогні, дороги, повні машин, люди, що здавалися звідси крихітними муравками.

– Погано бачу, – поскаржився Максим, розглядаючи годинник. – Де ці гвинтики?

Єва підійшла ближче.

– Прямо тут, – вона вказала на край годинника. – Бачиш?

Максим нахилився, вдивляючись. І в цей момент Єва різко штовхнула його. Вона не планувала цього робити, не думала, що зробить це. Але щось всередині неї ніби клацнуло – спогади про його сміх, про його погрози, про фотографії. Про те, як він зруйнував її життя, перетворив його на пекло.

Максим не встиг навіть закричати. Лише приголомшений погляд, коли він перелетів через перила, і за мить його поглинула темрява.

Єва задихалася, міцно вхопившись за перила. Вона подивилася вниз – на вулиці було темно, людей майже не було. Ніхто не дивився вгору. Ніхто не бачив.

Вона повільно відступила від краю балкона і повернулася в квартиру. Серце шалено билося, руки тремтіли. Вона щойно... вона щойно вбила людину? Максим мертвий? Від її руки?

Єва опустилася на диван. Її мало не знудило, але потім... потім хвиля полегшення накрила її. Максим більше ніколи не зможе нашкодити їй. Ніколи не зможе принизити її, погрожувати їй, зруйнувати її життя. Він пішов. Назавжди.

І він отримав те, на що заслуговував.

Єва повільно підвелася і підійшла до бару. Налила собі ще коньяку, випила залпом. Що тепер? Викликати поліцію? Вигадати історію? Втекти?

– Непогано для першого разу, – почувся голос за її спиною.

Єва різко обернулася. Біля вікна стояв Олексій, елегантний, як завжди, з легкою посмішкою на губах.

– Ти... – прошепотіла вона. – Я не кликала тебе.

– Іноді я з'являюся сам, – відповів він, підходячи ближче. – Особливо в такі... особливі моменти.

– Я вбила його, – сказала Єва, ніби намагаючись переконати саму себе.

– Так, – кивнув Олексій. – І як ти себе почуваєш?

Єва подумала. Як вона себе почуває? Перелякано? Винувато? Жахливо?

– Добре, – зізналася вона. – Я почуваюся... добре. Навіть краще, ніж просто добре.

Олексій посміхнувся ширше.

– Звичайно. Помста солодка, чи не так? Особливо заслужена помста.

– Що тепер буде? – запитала Єва. – Поліція...

– Не хвилюйся про поліцію, – відмахнувся Олексій. – Ніхто не бачив, що сталося. Ніхто не знає, що він був тут. А якщо й з'являться питання... що ж, я завжди можу допомогти.

Він підійшов до неї ближче і взяв її руку. Його пальці були теплими, майже гарячими.

– Ти зробила перший крок, Єво. Перший крок до нового життя, до свободи від тих, хто робив тобі боляче. І як ти бачиш, це не так вже й складно.

– Він заслужив на це, – прошепотіла Єва. – Він зруйнував мене.

– Звичайно, заслужив, – погодився Олексій. – Як і решта у твоєму списку.