Олег Криштопа - Герої (не)війни

мітинг прихильників єдності України, що зібрав близько 7—10 тисяч мітингувальників. Через деякий час після початку мітингу під будівлею обласної адміністрації мітингувальники, очолювані Губарєвим, почали штурм будівлі, відбулися сутички з працівниками внутрішніх військ і міліції, що охороняли будівлю. Унаслідок зіткнень з міліцією прихильники референдуму знову зайняли будівлю ОДА й вивісили над нею російський прапор.

Після захоплення будівлі ОДА проросійські сили розділилися. Близько кількох сотень із них підтримали Павла Губарєва і пішли захоплювати будівлю Головного управління казначейства по Донецькій області. Спочатку вони помилково прибули до будівлі Фінансової інспекції, а далі, дійшовши до необхідної будівлі, почали її блокаду. У той же час інша група, що налічувала близько 1500 проросійських активістів, рушила в бік площі Свободи, де розпочала бійку з прихильниками єдності України. Частина прихильників референдуму (близько 200 осіб) залишилася в будівлі ОДА.

Уже наступного дня міліція звільнила будівлю Донець­кої ОДА. СБУ почало арешти осіб, які порушували конституційний лад.

На початку квітня Росія здійснила нову спробу дестабілізації.

Шостого квітня у Донецьку проросійські активісти знову захопили приміщення облдержадмінстрації. Український прапор зняли, встановили російський триколор. Міліція під час штурму поводилася пасивно, практично не перешкоджаючи нападникам, яких було небагато — близько 2 тисяч.

Паралельно активізувалися сепаратисти в Луганську. Кількатисячний натовп без бою взяв приміщення СБУ.

Сутички в Харкові.

7 квітня люди, які захопили приміщення Донецької ОДА, проголошують так звану Донецьку народну республіку.

17 квітня в центрі Донецька великий мітинг за Україну. Утім, на той час на Донбасі уже почалася справжня війна.

Коли спроби «тихої» дестабілізації не дали результату, влада Росії задіяла похідні бойові групи. Відносного успіху Росія досягла лише в частині Донецької та Луганської областей. Очевидно, невипадково — у регіоні компактно проживала велика — до 40 % — російська етнічна меншість. І хоча соціологія підтверджувала: більшість — за те, щоб Донбас залишався у складі України, за допомогою зброї та армії Росія змогла окупувати частину території.

У самому Донецьку частина людей продовжувала боротися навіть проти озброєних окупантів.

  Минуле

Уперше я приїхав на Донбас 2004-го. Мене питали, чи я із Західної України — через українську мову, а я відповідав, що ні, місцевий. І частина правди в цьому була. Мій дід, Віктор Криштопа, народився на Донбасі, неподалік Волновахи, і з дитинства розмовляв українською. Після закінчення Київського університету радянська влада відправила його на крайній «дикий» захід — до Івано-Франківська, перевиховувати «бандерівців». Через багато років я звідти почав зворотний рух — на схід, у бік рідного мені Донбасу. Постійні журналістські відрядження, які руйнували журналістські міфи…

Після Павлограда ти починаєш розуміти, що потрапив у шахтарське минуле цього краю. Посеред широчезної низовини то тут то там з’являються перші терикони. Великі руді конуси вибраної з глибин землі породи. Придорожніх кафе уже нема зовсім, лише кіоски, де можуть за 3 гривні приготувати розчинну каву в пластиковому стаканчику. Вечорами біля цих кіосків збирається на вечорниці молодь.

Якось на зворотному шляху ми зупинилися там, щоб купити води й відновити рівень кофеїну в крові. Сутеніло, у водія були червоні очі. Біля входу в металеву будку на прив’язі стояла «Ява». На ній тусувався хлопчина у білих штанях, білій футболці й білому ж кашкеті, зсунутому на потилицю. У правій руці він тримав пляшку з гарячим пивом, яке пінилося і витікало, а лівою обіймав дебелу старшокласницю. Коли вона сміялася, у темряві зблискували золотом її передні зуби. Інша парочка цілувалася просто біля входу в кіоск.

— Уїдемо звідси, — казав хлопець на «Яві» своїй дівчині. — Он у мене є конь, желізний конь. Я твій принц, білий принц на красному коні. Поїхали щас на край світу.

— А екзамени? Я ще не здала екзамени, — віднікувалася золотозуба дівчина. — Кромі того, у нас нєту бабла на бензін.

Це було першим свідченням того, що російськомовність цього регіону — не більше ніж міф. Хлопець на коні, тобто на «Яві», мені чимось подобався. Я був ладен їх розцілувати за цей суржик. Хлопець ковтнув пива і дав дівчині.

— Не могу я тут більше. Тісно. Тісно! Уїду. Хоч із тобою, хоч сам, але уїду.

Ми допили свою розчинну каву, викинули пластикові погарці в купу сміття на узбіччі й поїхали. Вони залишилися, зовсім не змінюючи поз, біля вогників нічного придорожнього кіоску, на мертвій «Яві» без краплі бензину, яка нікуди їх звідти не повезе. Принаймні не цієї ночі…

Далі на схід териконів більшає, а української мови меншає…

Якось я приїхав у Донецьк з трьома співробітниками-чоловіками й запропонував зустрітися великою компанією знайомій місцевій журналістці Наталці. Вона зраділа:

— Нас теж четверо: я, дві мої співробітниці й Швабра.

Я подумав, що Швабра — це якесь прізвисько, і засміявся. Але швабра була справжня. Синя.

Дівчата працювали в газеті «Салон Дона і Баса». Три молоді, красиві й відчайдушні журналістки.

Після вечері з обов’язковою в тих краях горілкою пішли погуляти на берег Кальміуса.

Там нас перестріла компанія «гопів» — короткострижених хлопців.

«Ми потєрялі золото, ви нє відєлі?» — агресивно почали вони.

У нас був інший настрій.

— Ти пам’ятаєш повстанські пісні? — запитала мене Наталка.

— Які саме? — перепитав я.

— Упівські, ті, які співав Чубай. Я їх навчила своїх дівчат.

— Лента за лентою? — перепитав я.

— Давай! — вигукнула Наталя.

І ми завели «Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є»!

За хвилю помітили, що «друзі», які «загубили» золото, злякано ідуть. Потім було «Пливе кача». Йшов 2006-й рік, чоловік Наталки Василь іще живий, напередодні йому вчергове розбили голову. Україна насправді була єдиною.

  Стен і його команда

На початку 2016-го Путін учергове вдав із себе історика. Насварив Леніна, похвалив Сталіна. За СССР — як союз рівноправних республік. Мовляв, шкода, що не послухали Джугашвілі, який пропонував унітарну імперію з національними автономіями. І про минуле Донбасу згадав: передали Україні для чогось, хоч там росіяни жили, — для збільшення відсотків пролетаріату, мовляв. «Маячня якась», — закінчив свій спіч Путін. Справді, маячня, але саме на ній ґрунтується військова експансія Росії, тож доводиться вчергове розвінчувати ці дурниці у програмі «Машина часу» на «5 каналі». Як експертів беру істориків з Донбасу.

Зі Стеном (Станіславом Федорчуком) зустрічаємося на Хрещатику. Високий, міцний, він говорить дуже гучно (аж озираються перехожі), швидко, впевнено, при цьому з ледь вловимим акцентом. «Донбас — це Україна, — не втомлюється повторювати Станіслав, — відколи його почали заселяти козаки у XVII столітті. Основна маса колонізації — це XVII—XVIII століття. Це не були великі поселення. Територія До­нецької області — класична Слобожанщина. Перший український прапор було піднято 1917 року над Бахмутом».

Федорчук багато говорить про те, як козаки з Донбасу становили бойове ядро перших петлюрівських загонів в армії УНР, про Голодомор і про те, як його родині вдалося врятуватися тільки тому, що дід працював на шахті й отримував пайок, про русифікацію і про те, як регіон заселяли етнічні росіяни вже у ХХ столітті, врешті, про криміналізацію і неорусифікацію 90-х років ХХ століття.

2013-го політолог Станіслав Федорчук став координатором Донецького Євромайдану. У криміналізованому і нетерпимому до іншої думки місті саме Стену вдалося згуртувати під егідою Майдану різноманітні групи людей — від місцевої інтелігенції до ультрас «Шахтаря». Утім, уже в січні 2014-го збори громади у центрі Донецька стали небезпечними. 22-го числа, на День соборності, мітингувальників атакували кримінальники