Олег Криштопа - Герої (не)війни

Українські моряки Севастополя розповідають такий анекдот. Приїхав якось туди 1993 року тоді ще прем’єр-міністр Леонід Кучма. Цілий день пропиячив із росіянами. Уже ввечері в аеропорту питає в командувача українських ВМС: «А ти хто будеш?» Той: «Ну як же, Леонід Данилович, я ж командувач флоту нашого». «Стоп, — зупиняється Кучма. — А з ким же я цілий день спілкувався?»

Анекдот анекдотом, але ось записана розмова колишнього керівника ВМС України Ігоря Князя: «Був випадок, коли я його проводжав на Бельбеку, а він підходить до мене й питає, чому над маяком на Форосі, поряд із його дачею, на Саричі, піднято прапор Росії. Я йому говорю, шо тому, що це територія Росії… «Как територія Росії?!» Вирішили так, щоб його не турбувати, — це вже, навєрно, його охрана, як я приїжджав, — смотрю, зняли прапор…»

Змінювалися президенти, командувачі обох флотів, а ситуація загалом та сама — Юрій Іванович живе удома на маяку, наче військовополонений.

Української мови в Севастополі ви не почуєте. А якщо заговорите, то ризикуєте наразитися щонайменше на моральні неприємності. Мирослав Мамчак, відставник ВМС України: «Як заговорив у громадському місці рідною мовою, то нарвешся на величезні неприємності… І зараз це теж є». Не дивно. Російський флот дає багатьом їжу. І фізичну, і духовну. У друкарнях видавництва «Флаг Родіни» тиражують 23 газети загальним накладом близько 2 мільйонів примірників. Багато з них розповсюджують безкоштовно. І пропаганда дає свої результати. Особливо це було помітно на спільних парадах ВМС України та Чорноморського флоту Росії. Той же Князь згадував: «96-й, даже 97-й, 98-й — нерідко після проходження наших військовослужбовців летіли і помідори, і яйця, і свист роздавався. Ето було…»

Російськомовний капітан Пєчкін, у якого кілька прогулянкових катерів, між тим, зовсім не піддається пропаганді. Він вважає, що іде невидима війна без пострілів. Між Україною і Росією. «А ви хто ж?» — запитую я. «Канєшна украінєц!» — ображено відповідає Пєчкін. Він щодня возить українських моряків із Графської пристані на протилежний берег — в ту далеку гавань, куди запхано українські кораблі. За символічну плату. «Саме за це, — скаржиться Пєчкін, — начальник українського порту, але російський патріот має на мене зуб». Пєчкін розказує про те, як відв’язували від пристані його катери, як били капітанів і штовхали їх у воду. Утім, здаватися на цій війні ні він, ні Юрій Іванович Лещенко не збираються.

Ці репортажі я написав давно, коли про можливу війну з Росією у Києві ніхто не думав. Юрій Іванович цю війну — тоді, як і зараз, гібридну, інформаційну — уже вів, один проти масованих сил ворога. Ворог його поважав і боявся.

  Махно

— Я офіцер українського флоту, єдиний у під’їзді, у Севастополі. Крім мене, там живуть десять офіцерів російського флоту. Як ви думаєте, мені важко? — запитував мене Махно 2008-го.

— Думаю, нелегко, — відповідав я, згадуючи історії з відриванням кокард у громадському транспорті українським морякам Севастополя десь на початку 1990-х.

Махно гучно сміється:

— А от і ні, не вгадав. Один щось почав — я його переї… Потім другого. І тепер — поважають. Вони ж азіати по суті, за ментальністю. Нападають, тільки коли відчувають кількісну перевагу. А коли відчувають силу, одразу стають покірні і ввічливі. Так що в мене з ними чудові стосунки.

Махно на пенсії займався улюбленою справою — військовою історією. Видавав довідники про російські етнічні військові формування, які під час Другої світової війни служили на боці Німеччини. Якщо Україна дала нацизмові лише два батальйони й дивізію «Галичина», то росіяни делегували у Вермахт, СС і навіть у Абвер десятки формувань, мільйони людей. «Перше національне російське есесівське формування було в Севастополі!» — підвищує голос Махно. Він розповідає про те, як його село на Черкащині і ще сотні інших українських сіл спалили вщент російські батальйони польової поліції, зачищаючи територію, коли німці відступали. «Жглі, — переходить Махно на російську, — аж до Волині. А там пєрєсталі. А всьо патаму, шо хлопцям у схронах це дуже не сподобалося. І з дивізії Духопєльнікова до границі добігло аж 500 чоловік!»

Ми сидимо на набережній Балаклави, заходить сонце, грає так звана жива музика. Щось російське. Даємо музиканту гроші і просимо українське. Потім ще. І ще. І ще. Нарешті його репертуар вичерпано, але він гарячково згадує українські пісні.

…Що сьогодні з Вадимом Махном, я не знаю. Упевнений: усе має бути гаразд.

P. S. Криме, до побачення

Наприкінці березня 2014-го рештки українських військових частин обеззброєними і знекровленими (у кількісному сенсі) залишали Крим. Півострів став закритим для мене й мільйонів українців. Через геополітичне та історичне божевілля одного диктатора.

Можливо, це станеться, хоча не через місяць чи два і навіть не за рік-два, але я впевнений, що зможу знову повернутися на цей прекрасний шматок світу, який стане частиною України. Не тому, що в України є якісь історичні претензії на Крим — зовсім ні, як не може бути їх і в Росії чи в жодної іншої держави у світі. Просто тому, що значна частина кримчан — і найкращих — вважає Крим Україною. Своєю батьківщиною. Мовчазна ж більшість хоче просто нормального життя, яке можливе у поки що ідилічному мирному майбутті.

Розділ 2. Донбас. Початок

У березні 2014-го РФ почала в Україні операцію під умовною назвою «Русская весна». По суті — гібридну війну. Задум полягав у тому, щоб дестабілізувати обстановку в більшості регіонів півдня і сходу, розколоти країну або й встановити у столиці власну маріонеткову владу. Відновити Російську імперію, яку в Кремлі не уявляють без України вже сотні років. У хід пішли спочатку загони неонацистів із суміжних з Україною російських регіонів і російські патріоти в Україні — так звана п’ята колона. Задіяні були й відставні офіцери російської армії та спецслужб, які жили в Україні й очікували на час Х. Масові акції супроводжувалися потужною пропагандою про українських фашистів у Києві і Львові, про загрозу життю усіх, хто розмовляє російською мовою.

Першого березня в Донецьку під обладміністрацією мітинг. Там зранку зібралося понад 5 тисяч мітингувальників, які намагалися прорватися до будівлі. Проте їм не вдалося. Протестувальники зірвали з флагштоку український прапор і встановили там російський. Водночас кількатисячний натовп вимагав від губернатора не коритися новій владі та закликав провести референдум щодо федералізації регіону. Відбуваються «вибори» «народного губернатора». Ним стає до того нікому невідомий Павло Губарєв. У минулому член неонацистської проросійської організації, а також організатор масових заходів, тамада, «Дід Мороз».

Депутати Донецької міської ради ініціюють проведення референдуму щодо федералізації регіону.

У Миколаєві кілька тисяч осіб виходять на мітинг. Вимагають відділити Миколаївщину, Херсонщину та Одесу від України, створивши нове федеральне утворення. Стає відомо про план дестабілізації України, розроблений у Кремлі, під кодовою назвою «Русская весна».

Існування плану підтверджують події в Харкові. Натовп під російськими лозунгами атакує приміщення Харківської ОДА і захоплює його.

У Херсоні такий самий мітинг. Людей мало. Близько 400 осіб. Проти «насилля і фашизму». За «об’єднання з Білоруссю і Росією».

П’ятого березня під приводом виявлення вибухового пристрою в будівлі міліція очистила будівлю Донецької обласної адміністрації від протестувальників, над будівлею знову був вивішений український прапор. До 16:00 під адміністрацією зібралося близько 5—7 тисяч мітингувальників — прихильників референдуму, серед яких, зокрема, були присутні активісти «Народного ополчения Донбасса», «Русского блока» і провокатори з Росії (з-поміж них і колишній лідер ультраправої організації «Щит Москви» Олексій Худяков). У той же час на площі Свободи почався