Олег Криштопа - Герої (не)війни

«зелених чоловічків», які вже окопувалися по периметру й облаштовували кулеметні гнізда.

Розвідники дуже швидко з’ясували, що чоловік ніякий не представник ЧФ, а командир російської десантної бригади з Ульяновська.

Йому в жорсткій формі відповіли, що в разі проникнення на територію частини будуть застосовувати зброю на ураження. Російський офіцер пішов, і українці почали готуватися до оборони. Ситуація розвивалася несприятливо, бо, на відміну від 25-ї бригади, кримська 36-а поводилася пасивно, виконуючи майже всі вимоги росіян.

16 березня в Криму відбувся так званий «референдум» про злиття з Росією. Після цього вимоги окупантів стали жорсткішими: негайно здати зброю, а ні — штурм. Десантники почали готуватися до нападу. Визначили точне розташування супротивника, підготували план можливого прориву. Щоночі запускали бойову техніку, що спричинило у росіян легку паніку: у них броні не було.

Уранці 21 березня командир російської 31-ї ОДШБр висунув уже третій ультиматум: здати всю зброю й техніку до 10:00, у разі відмови буде штурм. Українські десантники замість відповіді зайняли бойові позиції. О десятій годині росіяни почали висуватися для атаки. Наші хлопці зняли зброю із запобіжників. Росіяни… зупинилися й відступили. Протягом цього і наступного днів ситуація повторювалася кілька разів. Однак росіяни, попри гру м’язами, так і не відважилися на штурм. А 24 березня вкотре прибув російський комбриг 31-ї ОДШБр і повідомив, що ухвалено політичне рішення й хлопців випускають на материкову частину України зі зброєю, технікою та боєприпасами. Українське командування підтвердило цю інформацію.

Виходячи з Перевального, розвідники 25-ї ОПДБр попередили росіян, що в разі збройних провокацій стрілятимуть на ураження. Хлопці забрали з собою все: техніку, зброю і прапор. Наші бійці тоді виграли битву нервів, вони ще не знали, що попереду справжні бої із загарбниками. Коли ж українські вояки покидали територію своєї частини, російські десантники, визнаючи їхню відвагу і мужність, віддали їм честь.

Від перших же днів війни на Донбасі 25-а бригада опинилася там. Були під Слов’янськом, брали Дебальцеве. Потім бої у напівоточенні поблизу Шахтарська, звільнення Вуглегірська та Жданівки, утримання протягом місяця плацдарму в районі Нижньої Кринки. 4 жовтня 2014-го повернулися додому, на Дніпропетровщину. А вже від січня 2015-го, відновивши боєздатність, знову виконують свій військовий обов’язок на передових позиціях.

Віктор, його дружина-волонтер і директорка школи ще щось хочуть розповісти про війну, але нам уже час вирушати на Київ. З усвідомленням того, що війна скрізь — навіть у Кибинцях.

  Гімн

Це відео побачила вся Україна. Росіяни хотіли чергової інформаційної перемоги. Над військовим нахімовським училищем у Севастополі мали підняти російський триколор-«аквафреш».

Усе урочисто.

— Я хочу поблагодарить весь состав за выдержку, спокойствие. Который в трудный момент не допустил нарушений общественного порядка, — бубнить у мікрофон якийсь російський офіцер.

Сьогодні російський, а вчора ще український? У Криму їх тисячі.

Саме «вчора», 20 березня 2014-го, Володимир Путін підписав указ про «відновлення» в Севастополі російського Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова та створення президентського кадетського училища. Це, по суті, незаконне перейменування та перепідпорядкування української військово-морської академії ім. Нахімова.

Після банальних промов міняють стяги. Хлопчина, який спускав український прапор, заплакав. Потім було підняття російського «аквафрешу» й андріївського хреста. Коли розгорнули останній, було чути поодинокі оплески. Курсанти стояли мовчки. І тут раптом звідкись — від головного корпусу — залунали дивні, ще не зрозумілі звуки. Усі оператори зриваються з місць і, не вимикаючи камер, біжать туди. Півтора десятка хлопців у формах стоять на вході й співають гімн України. З високо піднятими головами. Гордо, епічно. Керівництво ліцею, яке легко перейшло на бік окупантів, наказує оркестру заграти щось якомога гучніше. Але марно.

Хлопці незворушно доспівують: «…І покажем, що ми, браття, козацького роду», — віддають честь і гідно зникають у корпусі.

Після цього вони переїжджають з окупованої території на материкову Україну. У червні Кабмін України ліквідував Академію ВМС ім. Нахімова в Севастополі й відкрив факультет Військово-морських сил в Одеській національній морській академії. Однак хлопці, які заспівали гімн у Севастополі, здобули іншу освіту. У вересні 2015-го вони завершили навчання. У Британії. Про це повідомило у соціальних мережах посольство Великої Британії в Україні. «Навесні 2014 року вони поїхали на навчання до Коледжу Королівських ВМС Britannia на півдні Англії, а вчора їх успішно випустили». Ось імена цих майбутніх адміралів: Андрій Гладун, Мирослав Криворучко й Філіпп Македонський.

  Юрій Іванович Лещенко

Я навіть не знаю, чи він іще живий, а головне — де він. Може, усе ще за місцем своєї реєстрації — на маяку? Навряд. Мені в Крим — зась, я — персона нон ґрата для Росії. Юрій Іванович, попри свою зовнішню нешкідливість, мабуть, теж. Милий старий із текою документів під пахвою. Саме таким він увірвався в моє життя на початку 2005-го. З попередженням про майбутню трагедію, у яку тоді ніхто не вірив. Він — колишній доглядач маяка біля мису Форос — оголосив одноосібну юридичну війну Чорноморському флоту Росії, базування якого в українському Севастополі тоді не піддавалося сумніву, як і міфічна братськість народів, більшість представників яких розмовляли однією мовою.

2005-й. Солдатик на чатах біля штабу ЧФ Росії в Севастополі, побачивши камеру, починає нервуватися. Смикається в різні боки, нарешті вибігає назовні й, наставивши на нас автомат, кричить:

— Камеру уберите! Убери камеру! Нельзя снимать!

Те, що Толік Кузьменко продовжує знімати і зовсім не реагує на зброю, збиває чатового з пантелику. Солдатик перелякано обертається до мене і вже без агресії, прохально продовжує:

— Скажи, чтоб камеру убрал! Я же вам по-русски говорю, камеру уберите!

Юрій Іванович Лещенко раніше в житті жодного слова не вимовив українською. Але тепер настав його момент істини:

— Не розумію, гаваріть по-украінскі!

Солдатик зникає десь у нетрях чатової будки. За хвильку виходить офіцер з червоною пов’язкою чергового на рукаві. Чемно відрекомендовується — помічник чергового по штабу. Я показую своє посвідчення.

— Заборонено, на жаль, — чистою українською каже росіянин.

— Хто забороняє? — вдаю здивування я.

— Начальство. На жаль. Перепитувати не можна.

— Але ж територія українська, — не вгавав я.

— Авжеж. Але ж ми на службі.

Я відкриваю рота, щоб продовжити дискусію, але одразу і закриваю, почувши неспростовний аргумент:

— Дупу роздеруть так, що забуду, як срати.

Рік 2009-й…

Це схоже на життя за ґратами. Він довго чекає, поки вартовий знайде ключ і відімкне хвіртку. Усі озброєні, наче от-от почнеться війна. Я впевнений, що в їхніх «калашах» бойові набої. Юрій Іванович кидається до нас з обіймами, наче до найближчих родичів. Український наглядач російського маяка на українській території. Свій серед чужих, чужий серед своїх. Дон Кіхот, який бореться з вітряками, російськомовний українець, який оголосив війну Чорноморському флоту Росії. Якось на День незалежності він спробував зайти туди, за ґрати, з українським прапором. Військові кричали, що він порушує громадський порядок, і намагалися відібрати стяг. Але не мали сміливості застосувати до дідуся силу.

У нього, як завжди, цілі стоси якихось документів. Про відсутність договорів оренди на майно, яким користується російський флот. Про політичну діяльність росіян у Криму, навіть про шпигунів і провокаторів. Але нікому то не треба. Його прописка на маяку Сарич, у найпівденнішій точці Криму й України, стала водночас його перемогою і його ув’язненням. Адже навіть гостей без дозволу своїх ворогів він не може прийняти. Військовий об’єкт. Нікому то не треба. Роками.