Олег Криштопа - Герої (не)війни

приїхали, бо у нас є зброя і вони переживають, що кримськотатарське населення її захопить і буде використовувати проти російськомовних. Ми розуміли, що це просто тупий привід. Тому запропонували таке: ми будемо з внутрішнього боку паркану захищати нашу зброю, а ви, якщо так переживаєте, із зов­нішнього ставайте й захищайте нас, щоб «вороги» не напали. На території гарнізону був готель Міністерства оборони Росії, вони їх і прихистили. Для нас це зручно, бо готель розташований посеред містечка і ми мали постійну можливість спостерігати за ними. Ми виставили на всіх шляхах навколо містечка рухомі патрулі на цивільних автомобілях і в цивільному одязі. Наші військові постійно відстежували переміщення військ навколо гарнізону. Тобто якщо якась колона завертала в наш бік, то одразу оголошували тривогу і в будь-який час доби всі прибували на робочі місця. У той момент місцеве населення ще не було підготовлене до силового варіанта. До нас усі звикли. На той момент місцеве населення до нас дуже добре ставилося. Нещодавно якраз було свято — 23 лютого. Нас вітали і керівництво місцеве, і школи, і підприємці.

Уранці 3 березня полковник зібрав льотчиків і поставив завдання: виліт за годину. Вертольоти мали злетіти просто зі стоянок, а літаки за мінімальний час запуститися й вирулити на смугу. Операція здійснювалася в режимі радіомовчання і на гранично малих висотах — через море, щоб якомога швидше вийти із зони дії російської протиповітряної оборони. Реально боялися того, що по літаках відкриє вогонь полк із Євпаторії.

— Визначили також сигнал — одне слово, яке я мав сказати в ефірі, після чого всі повинні розпочати запуск і зліт. У льотчиків була одна година. Вони ще встигли збігати додому і взяти особисті речі. О десятій годині вони отримали завдання, а об одинадцятій я дав їм сигнал по радіо. Одне слово: «Поехали!»

Командира росіян на місці не було. Він подзвонив Бедзаю на мобільний:

— Це твої полетіли?

— Мої.

— Вони повернуться?

— Я думаю, що так, але, мабуть, не сьогодні.

Бедзай сміється, коли це розповідає. Однак злетіти у повітря було не єдиним випробуванням.

— Двигуни довелося прогрівати вже під час злету, — згадував начальник штабу авіаційної ескадрильї підполковник Олег Івлєв. — Коли ми злітали, то спочатку нам намагалися зашкодити російські військовики і так звана «самооборона Криму». Намагалися перегородити злітну смугу, але їм це не вдалося. Коли ми вже були в повітрі, нас намагалася перехопити авіація ЧФ РФ. Однак завдяки використанню нами спеціального пристрою, що створює перешкоди, а також через втрату пілотами авіації Чорноморського флоту РФ в умовах інтенсивних перешкод орієнтації вони не змогли завадити льотчикам.

За годину літаки і вертольоти вже були над материком і приземлилися на Миколаївщині. Унікальну військову техніку було врятовано. Згодом, після тихої анексії Криму, перебралася на материк і вся військова частина. Точніше, не вся. На материк вийшло 300 військових, ще 50 із них потім звільнилися і повернулися до Криму жити. Усього у бригаді морської авіації служило 900 осіб.

  Метро до Кибинців і герої-розвідники

Здавалося б, де війна, а де Кибинці? У мене в голові страшне слово «дедлайн» (ні, зовсім не мертва лінія, не лінія фронту, а всього лише кінцевий термін здачі матеріалу), а я їду на Полтавщину, під Миргород, підтримати акцію «Метро до Кибинців». Метро до Кибинців хотів запустити Михайль Семенко — поет-футурист 20-х років ХХ століття. Сам родом звідси, він потім через Владивосток перебрався у Київ, хотів звідти, з Києва, у Кибинці втекти…

Тікати з Києва!

До живих людей бігти

тонких інтелігентних

що живуть сьогодні

дихають сьогоднем

сьогоднішні нерви рвуть.

Немає нічого більш прекрасного

як сьогоднішній день —

я не дожену його тут —

кожного дня зостаюсь ззаду

тут, між своїми

М. Семенко

І от я тікаю від війни до Кибинців, у авто везу поетку Галину Танай, а ще журналіста Костю Грубича, який має у Кибинцях приготувати пісну сирну бабу, бо ж скоро Великдень. І війна, і її мертві, і живі герої йдуть із голови. Сонце, весна, і хочеться жити. Посаджена нами яблуня, здається, одразу розпускається. Серед зелені — синь ставка, де був маєток Тащинського і сільський театр на воді, і Гоголь, і той же Семенко зі своєю другою дружиною Ужвій, яка сиділа у брилі й била п’яного Михайля. І наче жодної війни навколо, і навіть не згадується, як Семенка розстріляли 1937-го за український націоналізм. У місцевій школі галас: діти наготували своїх великодніх страв, щоб вразити столичного журналіста Костю Грубича. Великий (у прямому значенні слова) чоловік — Віктор відрекомендовується: «Голова асоціації фермерів Полтавщи`ни». Він сміється:

— Гарне село, але тут тільки офіційно зареєстровано дванадцять відьом. Щось має трапитися.

Віктор, крім того що фермер і голова асоціації, ще й волонтерить. Війна і тут. У актовому залі, де діти представляють свої страви, великий стенд із фото: «Учасники АТО — випускники школи». Є й чоловік у формі з нагородами.

— Він танкіст, — каже мені Віктор після всього. — Танкісти — то біда.

І робить багатозначний жест рукою по шиї.

— А ще є батальйон ОУН, добровольці. Але знаєте що? Українські націоналісти, а жоден не говорить українською. Бо жодного українця. Усе білоруси, хорвати й руські. Москалі. Десь вони з Сибіру поприїжджали. Але хороші хлопці. ОУН!

Коли конкурс їжі завершено, директорка школи уже стоїть біля стенду «Учасники АТО».

— Оце мій брат, він зараз поранений, поки лікується. Але вже підписав контракт. Тож як тільки знімуть пластини з руки, знов повернеться на службу. Він зараз у Маруіполі. Але поранили його під Попасною. Вони їхали забирати поранених. Каже, напарник його штовхнув у плече й кричить: «Вискакуй!» І вони тільки встигли вискочить, як машина вдрєбєзги. То йому оце руку, а напарнику — ногу. Кажись, її ампутували потім.

— А оце, — директорка показує на фото молодого чоловіка, — мій син.

Артем — десантник. 25-а бригада.

— Вони в Кременчуку базуються, але регулярно їздять на передову, — каже мама із захопленням.

Показує ще одного односельця й дивується, що його батьки навіть не знають, де їхній син.

— Він не розказує.

Це показова історія. Ті, хто там, не дуже розповідають рідним, де саме вони воюють. Не тому, що таємниця, а щоб не нервувалися. Власне, Артем теж мало розказує мамі про свої пригоди.

— Він у «котлі» був. У Іловайську. То їхній начальник мені вже дещо розказав, а Артем мовчить. Майже нічого не розказує. Чому він туди пішов? Він в розиску служив. Сказав, якщо я не піду, то як я буду в очі людям дивиться? І пішов. Це десант, рота развєдки.

Школярі в цей час на трьох розігрують неполіткоректну сценку. «Москаль» дуже хоче вареників, але не знає, як вони називаються. Господиня-українка добре розуміє, чого він хоче, але не спішить допомогти сараці, аж доки не настає час йому від’їжджати.

Про 25-у бригаду, роту розвідки, де служить Артем, я прочитаю вже згодом. Вона відзначилася ще в березні 2014-го, у Криму. 60 десантників-розвідників поїхали туди в лютому, до початку російської агресії. Були на полігоні в Перевальному — у «гостях» у місцевої 36-ї бригади берегової охорони.

Вранці 5 березня до військової частини приїхав російський офіцер. Сказав, що він із Чорноморського флоту Росії. Ультимативно заявив, що українці повинні здати зброю на склади, а техніку поставити у сховища. Бо інакше, мовляв, вона потрапить до «екстремістів, які вже захопили владу в Києві». Чоловічок відрекомендував і нову «охорону» частини —