Олег Криштопа - Герої (не)війни

з битами. Станіслава, його батька і ще кількох активістів було жорстоко побито. Дбаючи за безпеку щойно народженої дитини, Стен змушений був покинути Донецьк.

Згуртовані ним люди, між тим, продовжували відстоювати український Донецьк уже в березні і навіть у квітні, коли місто окупували озброєні зайди, а місцева міліція фактично стала на їхній бік.

13 березня — перша жертва. Під час нападу озброєних «тітушок» на український мітинг вбито Дмитра Чернявського. Його зарізали ножем, коли він допомагав вибиратися з бійні, організованої російськими бандами за бездіяльності міліції, жінкам. Хлопцеві щойно виповнилося 22 роки. Мати загиблого Людмила добре запам’ятала той трагічний день:

«Він частенько ходив на мітинги. І я також. Просто в той день у мене був морально тяжкий стан. Я щось передчувала, та й сон мені дуже дивний наснився. Нібито ми з Дімою йдемо по якомусь ринку, людей багато, навколо сильний галас, якісь дзвоники лунають. А попереду — величезний ліфт і світло в ньому. Ми поспішаємо, а Дімка (він високий був) йде дуже швидко, я за ним не встигаю. Він зайшов у той ліфт. Я підбігаю до нього, але двері зачиняються, і ліфт іде вгору. Я стою, плачу і розумію, що все скінчилося. На цьому й прокинулася. Щоб розвіяти передчуття, вийшла прогулятися на місцевий ринок. А там уже були в камуфляжах закордонні кореспонденти, опитували людей. Усім роздавали листівки за Губарєва, а я відмовилась їх взяти. Пам’ятаю, як один із них на мене так глянув, що аж страшно стало. Видно було, що вони неадекватні люди… Ішла додому з думкою, аби Діму нікуди не пускати. Але ж він не сказав, що йде на площу. Говорив, що вони з хлопцями збираються в школі, щось треба обговорити. Казав, що швиденько повернеться — туди й назад. Я ж не знала, що ввечері буде мітинг, бо він від мене все приховував. Навіть в інтернет не давав глянути…

Після Діминої загибелі у нас забрали два комп’ютери, флешки з його фотографіями. Я його не раз просила зробити фото на пам’ять, а він казав, що завжди з нами. Як керівник свободівської прес-служби, фотографій робив багато, але сам залишався за кадром…

Так звані міліціонери забрали всі записи, блокноти. Де воно поділося? Думаю, свідомо знищили. Бо невигідно було розслідувати цей злочин. Як казав мій Діма, війну в Донецьку почала місцева влада, вона їй сприяла. Він більше знав, більше чув. А я тільки тривожилася за свою дитину. Думала, як щось почнеться — переконаю його десь виїхати. А виявилося, що все почалося саме з нього…»

2015-го указом Президента України Дмитрові посмертно присвоєно звання Героя України.

  Партизани ультрас

17 квітня у центрі Донецька новий великий проукраїнський мітинг. Близько 10 тисяч осіб збираються в центрі міста під українськими прапорами.

Попри побиття активістів, 25 квітня — ще один мітинг, який уже завершується справжнім побоїщем. На українців нападають люди в камуфляжі з битами. П’ятеро зникло безвісти. Є важко поранені й навіть загиблі.

Українці починають залишати Донецьк.

Проте не всі. Донецькі ультрас починають практично партизанський опір — без зброї. Один із героїв того часу — Віталій Овчаренко. Ультрас «Шахтаря», громадський активіст, журналіст, а згодом — боєць добробату і волонтер. У інтерв’ю виданню «ОНЛАЙН» він згадує про наїзди росіян у Донецьк, які говорили з помітним акцентом і не орієнтувалися в місті.

— Вони вахтами їздили. Ну, і ми їм допомагали додому вибиратися. Увечері йдемо групою, тип підходить: «Братіш-­братіш! Зьома-зьома! Памагите даєхать!» — «Не проблема — пішли, братан, допоможемо!» І давали йому — тільки не грошей, а по морді. А потім уже стали самі шукати цих «братиків». На автовокзалі їх багато вешталося, у районі парку Щербакова: вони ж проп’ють усе, а потім: «Зьома, дай грошей на проїзд в Ростов!» Швидко відбуцали — і розбіглися. Ось тоді партизанська війна в Донецьку і почалася — коли ультрас збиралися і вечорами робили такі маленькі зачистки міста. Крім ультрас, розбиралися з сепарами і колишні військові, і спортсмени, качки. Іноді були непорозуміння: уже в процесі бійки розумієш, що зв’язалися зі своїми. Якось у районі Критого ринку ми напали на групу. Зіткнулися, стали перемагати, і ось одного вже жорстко прибиваємо, а дивлюся, у нього футболка відкрилася, там тризуб і напис: «Я живу на своїй, Богом даній, землі!» Піднімаємо його: «Друже! Ми помилилися!» — «Та й ми помилилися, судячи з усього!» Навіть таке було. «Вечірні патрулі» вдавалися. Був такий момент, коли сепари боялися виходити не в групі за периметр свого барикадного містечка. Було в нашому середовищі й багато розмов про штурм будівлі ОДА, але свідчення про те, що у сепарів є вогнестріл, ці плани обрушили. Думаю, у разі нашого штурму вночі чоловік двісті змогли б відбити ДонОДА, але все ж тоді так на це і не зважилися.

Сімнадцятого травня Віталію теж довелося поспіхом залишати Донецьк. Його вирахували. Це було неважко: Віталій був знайомий навіть з одним із лідерів так званого ДНР Павлом Губарєвим. Розповідає про неонацизм останнього, свастику і те, яке соціальне дно завозили з Росії в Донецьк для дестабілізації.

Сидіти спокійно у Києві Віталій не міг. Пішов добровольцем у батальйон МВС. А в цей час багато його друзів продовжували «партизанити» на окупованій території.

— Місцеві, і мої друзі й знайомі теж, партизанили — допомагало знання краю, географії. Якщо їх сепари затримували, запитували: «Ви звідки?» — «Та з Текстиля´! Доїхати так-то і так-то». Їх відпускали. Сепари довго не могли повірити, що з ними борються не «правосеки-бандери зі Львова», а місцеві, донеччани. Колишні військові теж активно партизанили. Виїжджали на «сафарі» вглиб території супротивника. Знаю випадок, коли хлопці на Майдані купили якісь «козацькі» тужурки, заїхали в Донецьк, заарештували сепара і назад вибралися, а місцеві «козаки» їх навіть похвалили: «Правильно ви його!» І такий у мене знайомий був: він допомагав під час одного трагічного відступу нашим солдатам. Просто їхав, збирав їх по полях, придумував легенду і проїжджав через блокпости. Нагороджений за це. Але я обрав інший шлях — воювати офіційно. Усе одно у мене не було навичок володіння зброєю, бойового досвіду. Та й десь у глибині душі хотілося: якщо мене вб’ють, щоб мама отримала пільги. Ну, може, так егоїстично, але як є.

Далі у житті Віталія було Дебальцеве, але це окрема історія. Урешті, він сам збирається написати книжку.

Метою цього допису було показати, що мешканці Донбасу не віддали окупантам свою малу батьківщину просто так.

Розділ 3. Слов’янськ

Я мав виїжджати у Слов’янськ увечері 13 квітня 2014-го. Вранці 12-го стало відомо, що група озброєних людей захопила там райвідділ міліції. До обіду в інтернеті з’явилося відео. Захоплення здійснили «зелені чоловічки» — зовні такі самі, які діяли перед тим у Криму. Згодом група озброєних людей напала на відділок МВС у сусідньому Краматорську. Потім — у Красному Лимані. Над міською радою Краматорська — червоно-синьо-чорний прапор так званої Донецької народної республіки. Заворушення в Макіївці й Горлівці. На в’їзді до Слов’янська з’являються блокпости з автоматниками.

Виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції.

Я поспіхом збирався в дорогу. У оператора була Маріу­польська реєстрація, я ж паспорта не брав — через те, що виданий він був в Івано-Франківську. Тільки посвідчення. Фальшиве. Дизайнери «5 каналу», недовго думаючи, використали печатку однієї з фірм-засновників — назва з трьох букв нікому нічого б не сказала, це могло бути навіть російське ЗМІ. Вирішили, що їдемо в Маріуполь, там беремо в оренду авто і їдемо на захоплений Слов’янськ. До поїзда залишалося дві години, коли мене покликав шеф.

— Нікуди