Moon Grey - Нейрончик. Перерва на війну., Moon Grey

А вголос продовжив оповідку далі:

- Одного разу я малим передивлялось картинки споминів. І помітило, що всі серця мають наче й однакову будову, статуру, але водночас вони і різні! Я почало порівнювати їх. Рідного діда серце було велике, спортивне, мало жорстку структуру, куди там до теплих обіймів! Але там було велике приміщення, наче надутий каптур. Саме там містилась туга по бабусі, матері мого батька. Згодом це приміщення стало плоским клаптиком. Жодна сердечна жінка не змогла зайняти це місце. Так вже вийшло.

І от, згодом, серцю рідного діда припало до душі серце друга. От воно було витонченим, м’яким і водночас пружним. Ще мало хвацьку натуру, увесь час легко підіймалось качаючи Кров, яку шалені та непосидючі М’язи увесь час підганяли, перекочуючи хвилями чи навіть 9-м валом, коли той в спортзалі займався.
Серце ж іншого діда, батька моєї матері було велике та дуже неквапне, воно розсідалось наче величезна булка в сердечній сумці і ледь помітним порухом, перекачувало літри крові. Йому не потрібно було напружуватись, воно як той богатир, одним мізинцем могло запросто висмоктати з М’язів до крапельки всю Кров, що ті прямо з цеберками стояли під Артеріями біля Легень, щоб поповнитись киснем та потрібними речовинами.
А серце бабусі було тендітним. Але то на перший погляд. От таке собі струнке, невеличке, воно увесь час погойдувалось усміхаючись в сердечній сумці та кпинило Легені за те, що ті замало кисню вбирають.
Коли Легені велись на кпини і збурлювали Кров перенасичуючи киснем, то М’язи шаленіли від такого кумару і гнали в Серце велику кількість Крові та таку, що воно аж плескалось в задоволенні. Наповнене, воно так легко, як морська тепла хвиля, насичувало увесь Організм ще більшою хвилею любові, так, що та виплескувалась назовні та огортала своїм полем інших.

              Але було серед споминів і Чорне Серце.

Запала тиша.

Малий не хотів турбувати Серце поспішністю і чекав. М’язистий же, здавалось, спав та все ж автоматично виконував свою роботу. Його погляд втюпився в екран, що збігав хвилями донизу, транслюючи епізоди життя Роду Серцевих. Ніякого Чорного Серця там не було.

- Мабуть померлої бабусі? – Насмілився-таки тихенько всловити думку Нейрончик.

- Ні. Не вгадав. – М’язистий стрепенувся. Серце померлої бабусі було рожевим, юним, майже дитячим. Я довго не міг зрозуміти, що то за Чорне Серце і чиє воно. Кілька разів передивлявся відео, але там його не було. Я розклав картинки і наклав на світло проектора по черзі кожне серце на оте чорне. Контури серця моєї пра-бабусі точно співпали з ним.

- Вона мала чорне серце?

- Ніт. Вона мала своє. Воно було середніх розмірів, владне, але воно ненавиділо тих, хто стратив її чоловіка.

- Він був страчений? – вжахнувся Нейрончик. Він знав цю хвилю жаху по уроках. Це наче чорна діра всесвіту, яка втягує всю енергію і Організм ціпеніє. – Він що, був злочинцем?

- Ні, малий, він був звичайний. Дуже любив свою землю. Він був серцем щирого українця.

- Жах, стратили за те, що той був українцем?! – Нейрончик аж підскочив. – Він, певно, пропагував в тій країні, де був страчений, свої звичаї, нехтуючи Законами тієї країни?

- Який же ти правильний. Але ти робиш висновки з того, що читав чи вивчав і, здається, з ненадійного Джерела. Є ще й інший бік – Життя. Ні, він страчений був на своїй землі, чужинцями, які називали його «брат», прийшли на його землю, товаришували з ним, а потім вбили.

- Тобто? – Малий аж рота роззявив. – Поясни, будь ласка, я запам’ятаю цю інформацію, а може колись і засвою.

Серце сумно піджало губи і підборіддя, далі плямкнуло ними, збентежено глипнуло на Нейрончика і відповіло:

- Я навіть не можу нічого додати. Краще б не переживати таке. Розумієш, є різні сторони Життя. Він просто жив у своїй країні, був шанобливим до інших, гостинним. Але він, ще більше, також шанував себе, свої права, Закони своєї нації. Так. Він дуже любив Україну, пропагував Мову в своїй же країні, носив Вишиванку не тільки на свята. –Серце аж заходилось від спогадів.

Нейрончик, що слідкував за станом м’язистого, враз перевів розмову в інше русло, щоб заспокоїти Серце і заодно потамувати спрагу своєї цікавості:

- А я от не розумію, в неї було два серця, так получається?

- Виходить так. Та я всеодно не розумію, як воно є на світлині, але немає більш ніде.

- А ти питало у ДНК?

- Вона мовчить про це.

- Хочеш, я запитаю? Мені стало цікаво.

- Та запитай, якщо хочеш. Може тобі дадуть відповідь. Але ДНК увесь час в архівах і там пилюка, тож будь обережним і не зароби собі алергію від цього шоку, бо тоді Нуль контроль тебе швидко за дупу схопить.

- Та ні, я йому якось підказав один момент, так що він мене упізнає.  Якщо щось і трапиться – то  не знищить, а можливо тільки закарантинить.- Засміявся малий. – І я завше з паспортом ходжу. То я пішов?

- Біжи. Я поки запакую всі спогади та відішлю дяку Гіпокампу. Ти ж пам’ятаєш про нашу домовленість?

- Звісно. Я мовчатиму. І тим часом може щось про це дізнаюсь.