Йоанна Овсієнко - Смертоносний круїз, Йоанна Овсієнко

— Навіть не намагайся вдавати, що наша зустріч тут відбулася випадково. Я не вірю у подібне, — прямолінійно заявляю.

— І правильно, — посміхається Віталій. — Ти була б повною дурепою, якби думала інакше.

Минуло так багато часу з нашої останньої зустрічі, а цей чоловік ніскілечки не змінився. Звісно, час дещо загострив його обличчя та змусив ще більше наростити м’язи, але в основному Віталій так і залишився тим іронічним і самовпевненим юнаком, завжди готовим до бою.

— Ти тут один чи з іншими? І навіщо було вистежувати мене через стільки років?

Він не спішить відповідати на задані запитання, а мовчки пильно розглядає мене. Та це й недивно, враховуючи, як сильно я змінилася за ті роки, коли ми не бачилися.

У підлітковому віці мене можна було назвати справжньою бунтаркою з агресивними стилем і поведінкою. Та з часом я змогла навчитися тримати власні емоції під контролем і стала значно спокійнішою.

— Дивовижно, що тебе зацікавило, враховуючи, що з часу своєї втечі ти жодного разу навіть не подзвонила, — його голос звучить ядуче від образи та злості. — Просто покинула все, наплювавши на тих, кому не була байдужою.

Знав би він, як часто я насправді думала про кожного з них. Після смерті моїх батьків Володимир і Галина фактично замінили їх для мене та навчили виживати в цьому небезпечному світі. Віталій, хоч і був моїм зведеним братом, став моїм першим коханням. А Ганна, незважаючи на наші часті конфлікти, усе-рівно підтримувала мене, коли це було дійсно необхідно. Очевидно, що рішення полишити власну сім’ю далося мені вкрай важко та боляче, але за тих обставин у мене просто не було іншого вибору. Просто неможливо було вчинити інакше, коли мені відкрилося видіння того, до чого наш зв’язок може призвести в майбутньому.

— У такому разі, що ти тут робиш? — різко відказую я. — Так сильно хотілося висказати всі свої претензії?

— На жаль, справа більш серйозна. Нам стало відомо, що культ, жертвою якого ти ледве не стала в дитинстві, знову відродився і полює на тебе. Його представники зараз знаходяться тут, на кораблі. Звісно, ми й самі можемо розібратися з ними, але твоя співпраця значно б спростила завдання.

Його слова ошпарюють мене наче окріп. Я думала, що раз і назавжди перегорнула цю моторошну сторінку своєї історії і зможу більше ніколи не повертатися до неї. Мені коштувало великої кількості зусиль отримати теперішнє спокійне життя, і я просто не можу дозволити собі втратити те, що так довго та старанно вибудовувалося.

— У такому разі, вперед. Робіть усе самі, а я більше не хочу мати з цим нічого спільного. У мене тепер абсолютно нормальне життя, і хотілося б, щоб воно таким і залишалося.

Віталій кривиться та хитає головою так, наче мої слова стали для нього великим розчаруванням. Але чого він ще очікував? Невже справді думав, що знову побачивши його після стількох років, я у ту ж мить кинусь йому на шию? Очевидно ж, нічого більше не може бути таким, як раніше.

— І воно дійсно цього варте — зійтися з якимось мажорчиком і відгородитися від усіх проблем?

Його слова чіпляють мене за живе. Хочеться обуритися та заявити, що він робить максимально необґрунтовані висновки та насправді нічогісінько не знає ні про моє теперішнє життя, ні про Артура, але я вчасно зупиняю себе. Якщо Віталій хоче так вважати, то хай так і буде. Немає жодного сенсу переконувати його у чомусь іншому.

Саме тому я мовчки йду, залишивши задане питання висіти в повітрі без відповіді.