Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

очей. Він знаходив надзвичайно образливі для жертви слова, але при цьому надзвичайно смішні для інших. Ліза й сама не могла втриматися, щоб не усміхнутися, коли рудий починав жартувати над черговим об’єктом: сміх перемагав навіть жалість. А совість у нього була геть відсутня, хоч би як просили в нього змилування. У жартівника була одна відповідь:

— У рудих немає душі!

І Ліза з цим цілковито погоджувалася. Жарти жартами, а уявити, що в рудого мучителя є бодай краплина співчуття, вона не могла. Сашко жив із батьком, Ліза не раз віталася з розгубленим чоловіком, який витирав круглі окуляри хусткою, раз по раз винувато киваючи головою на чергові докори вчителів. Але ніколи не бачила, щоб батько карав Сашка чи щось йому казав. Рудий наче відчував власну вседозволеність і наражався на дедалі гірші проблеми.

Дан штовхнув у плече Сашка й кивнув у бік Лізи. Дівчина миттю застигла на місці, втягуючи голову у плечі, і спробувала зіщулитися. Але було пізно — її вже помітили. Дан завжди підхоплював кожен жарт і добивав жертву. Він був найзвичайнісінький — темне волосся, темні очі. Побачиш його на вулиці — і навіть не пригадаєш обличчя. Його мама працювала за кордоном в Італії чи Іспанії. А хлопець жив зі старшим братом. Ліза б теж не відмовилася від брата — під його захистом ніхто не посмів би з неї знущатися.

Макс бив футбольним м’ячем об стіну. Від гучного «Бам! Бам!» дзвеніло у вухах. Зеленоокий брюнет давно подо­бався Лізі. Розумний, гарний, спортивний. Але хлопець на дівчат уваги не звертав, ввічливо приймав боязкі зізнання й відмовляв. Та й до компанії рідко долучався, частіше гуляв наодинці у великих чорних навушниках. Лізі завжди було цікаво, яку музику він слухає. Вона шукала його в соцмережі, але, очевидно, Макса не цікавили такі речі. Або ж… він добре маскувався. А ще хотілося думати, що брюнет потай закоханий у неї і тому відмовляє всім, чекаючи, поки вона сама підійде до нього. Але мрії залишалися мріями. А потім у неї з’явився Білий Кит, і яскравий образ Макса якось потьмянів.

Ліза дістала навушники й увімкнула плеєр, але він лише двічі кліпнув і вимкнувся. Чому саме зараз? Так, головне швидко пройти і не зупинятися. Дівчина зробила перший крок. Серце калатало, як шалене.

«Бам! Бам!»

Зробити вигляд, що вона слухає музику. Голосно-голосно! Так голосно, що не чутиме… Згадай будь-що, будь-які слова. Бодай пісню з реклами! Але в голові було порожньо. Страх наповнював кожну клітину її тіла, вкриваючи шкіру липким потом. Від перших слів Сашка вона здригнулася, наче від удару.

— О, наша корова вийшла на прогулянку! — З гойдалки долинув веселий сміх. Ліза стиснула кулаки. Головне: не зупинятися. Не показувати, що вона боїться. Зараз день, вони не в школі, їм нема чого до неї чіплятися. Вір у це, просто вір, і тобі нічого не буде!

«Бам! Бам!»

— Чуєш, жирний пінгвіне? Чекай, кажу тобі! І куди ми йдемо? — Сашко підбіг ближче й став заглядати в обличчя. Співчутливо запитав: — Вдома їжа закінчилася?

«Для мене ти найгарніша».

— Прошу, дай пройти, — попросила Ліза. Її голос звучав так тихо, що навіть не заглушав сміх близнючок, які не припиняли перешіптуватися й показувати на неї пальцями. Вона завжди ставала головною темою для обговорень, коли опинялася в полі їхнього зору. Ніколи не думала, що популярність може бути такою…

— А що ти мені зробиш, свиня? — Хлопець затремтів від удаваного переляку. — З’їси мене?

— Ти диви, корова вирішила причепуритися. — Марина легенько похитувалася на гойдалці, роздивляючись бездоганний рожевий манікюр на гострих нігтиках. — У цьому сарафані вона схожа на вагітну!

— Ага, ага! Точно! Вагітний жовтий бегемот! — Юля розгойдувалася чимдалі вище, і її слова застрягали десь між зеленим листям.

«Бам! Бам!»

Жирний пінгвін, корова, свиня, бегемот, жирна — вона вже мусила звикнути до цього. Тоді чому було так боляче? Чому вони обрали саме її? І нікого не було поруч, щоб вступитися? Чому дошкульні слова завжди наздоганяли й змушували плакати? А всі влучні відповіді, які б могли поставити мучителів на місце, спадали на думку тільки тоді, коли вже виплакалась і майже заспокоїлась? Як цього позбутися? Як вимкнути звук? Лізі хотілось зіщулитись, перетворитися на дрібну піщинку, щоб її нарешті перестали помічати. Чи закутатися в мантію-невидимку, як у «Гаррі Поттері». Раз — і зникнути, сховатися від усього світу й цих дошкульних слів, які шмагали, наче батогом.

— Саш, відійди від неї! Раптом вона заразна, — засміялася Марина.

— То я що тепер — теж буду жирним? — Сашко підбіг до дівчини й обійняв її коліна. — Врятуй мене, Маринко! Я не хочу!

— І мене врятуй! — Дан миттю опинився поруч. Він кумед­но надув щоки.

— Відчепися, дурню! — Маринка відштовхнула Дана й запустила обидві руки в пишне волосся рудого, жартівливо його скуйовджуючи. Сашко показав Данові язика й вужем вислизнув з-під рук розчарованої дівчини. Він перейшов на інший бік гойдалки й гукнув:

— Юлько, хочеш політати? — і став сильніше розкачу­вати гойдалку. Дівчина задирливо верещала й погрожувала подряпати ­йому обличчя.

«Бам!»

М’яч ударився об стіну поряд із Лізою й зупинився. Дівчина механічно втупилася в нього. Очі вихоплювали потертий бік: нитки вилізли зі стібків, фарба лущилася — колись цей м’яч був яскраво-синій. А тепер — старий. Але він усе пам’ятав, кожен удар по ньому, кожен гол. І, певно, пам’ятав і її ніс. Ліза машинально затулила обличчя долонею.

Вона теж пам’ятала, як цей м’яч щосили вдарив просто їй в обличчя на уроці фізкультури. Вона плакала від болю та приниження — ніхто не пожалів її, навіть учитель ховав посмішку в кулак і бурмотів щось про швидку реакцію, якої їй ще вчитись та вчитись. Кров тоді текла просто шалено. Дан як винуватець, — хоча чого Дан — ідея стовідсотково була Сашкова! — який при вчителеві не втомлювався повторювати «я не хотів» і «мені так шкода», повів її до медпункту і витирав руки об її ж білу олімпійку. «Вимазала мене своєю кров’ю, фу, яка гидота», — ось що він тоді казав. І за це йому нічого не було. Ото треба їй було той білий спортивний костюм купувати? Правильно мама казала: купуй чорний. Але їй так подобався сніжно-білий… Удома Ліза отримала прочухана: засохла кров так і не випралась, і мама змусила ходити в ній до школи, щоб «нарешті затямила, як це — псувати нові речі». І дівчина слухалася до першого ж рогу вулиці, а потім олімпійка зникала в нетрях наплічника, а вона, тремтячи від холоду — надворі лютував шалений вітрюган, — йшла до школи. А що було робити? Краще мерзнути, ніж чути нові знущання з приводу того, що вона «знову порпалася в смітнику» і «одягається в безхатьків, там їй і місце, а не в нормальній школі».

— Ти!

Від голосу Макса Ліза затремтіла. Вони майже ніколи не розмовляли, хіба кілька разів обмінювалися вітаннями в школі. Брюнет завжди був десь у власному світі. Він рано йшов додому, рідко гуляв і майже увесь вільний час проводив на футбольному майданчику. Він був загадкою, таємницею, яку надзвичайно хотілося розгадати. Макс ніколи не цькував її, хоча міг. Міг би, але завжди залишався третьою