Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

Якщо ще так полежати, може, знову з’явиться цей сон… Дівчина замружилась, уявляючи себе у прохолодному зоряному ­небі. Але золотоголове світило виявилося підступним: воно гріло так, що лежати під подушкою було надто задуш­ливо. Залишки срібного сну випарувалися під спекотними променями.

— Здаюся! — із жалем видихнула Ліза і скинула подушку з ліжка. Опустила праву ногу та руку, провела долонею по пухнастому ворсу килима й скотилася вниз за подушкою. На рівні очей опинилася розпакована коробка цукерок. Ліза відкрила напівпрозору кришку й розчаровано зітхнула: залишилося всього дві. Крихітні мушлі з мармурового шоколаду швидко розтанули в роті. Хотілося пити, та ко́ли більше не було.

Ліза підвелась і потрусила сорочку. У тій щось жалібно брязнуло. На колу, певно, не вистачить. Після вчорашнього просити грошей у тата було тупо. Може, у мами гарний настрій? Ліза взяла гребінець й стала розчісувати сплутану після сну косу, безжально видираючи ковтуни. Її довге, майже до поясу волосся миттєво заплутувалось. Мама зараз дала б добрячого стусана. Дівчина виразно почула голосний вереск:

«Ти що робиш? Геть волосся не бережеш! Голомоза будеш! Цього хочеш?»

Однак у кімнаті мами не було, тому Ліза знизала плечима — густого волосся було так багато, що лисина їй точно не загрожувала. Дівчина заплела вільну косу, скинула піжаму, одягла звичний закритий купальник і потягнулася за шортами.

«Для мене ти найгарніша».

Шорти залишилися висіти на спинці стільця, а Ліза пірнула в довгий жовтий сарафан — мама казала, він приховує фігуру. Спідниця красиво розліталася й приємно шелестіла, поки дівчина збігала вниз сходами.

— Доброго ранку!

Мама стояла коло плити й щось перевертала лопаткою на сковорідці. Ліза вдихнула солодкий запах — оладки!

— Сідай, — мама махнула лопаткою. — Батько вже поїв. І молока собі налий — воно в холодильнику!

Віючи жаром, оладки приземлялися на сніжно-білу тарілку. Поряд стояв повний слоїчок полуничного варення й мисочка зі сметаною. Ліза налила у високу склянку холоднющого молока й випила його одним духом. Потрусила порожнім пакетом і допила останні крапельки. Потім сіла до столу, підчепила виделкою оладку, вмочила її в густу сметану, вкинула до рота й блаженно замугикала.

— Не їж гаряче! — гримнула мама, заправляючи неслухняні кучері за вуха.

Гірка оладок на таці біля сковорідки стрімко росла. Сковорідка щоразу з веселим дзенькотом опускалася на чавунні решітки. Мама зачерпувала густе тісто і спритно формувала акуратні кружечки. Вона таємниче усміхалася, час від часу кидаючи погляд на прозору вазу з великим букетом яскраво-жовтих соняхів.

Ліза подивилася на квіти й собі усміхнулася. Помирилися. Раніше тато часто дарував мамі квіти. А коли вони в’янули — приносив свіжі. Побачивши новий букет, мама знову ставала вісімнадцятирічним дівчиськом. Милим, збентеженим, із трішки наляканими великими очима («як в оленятка», — казав тато). Звичайнісінькі квіти, але для мами й тата вони були чимось більшим. Молодістю й щастям. І нерозгаданою таємницею, інакше чого б вони так хитро усміхалися, наче двоє змовників? Коли вони переїхали до Туманівки, квітів поменшало. Добре, що хоч узагалі не зникли. Напевно, тато розумів, що без квітів діла не буде.

— Дуже смачно! — Ліза важко відсунулася від столу й погладила живіт. — Мам, я на море піду.

Жінка непевно кивнула. Дівчина взула крокси і взялася за ручку дверей.

— У магазин спочатку сходи! — мамин голос наздогнав на порозі.

— Ну мам!

Зустріч із морем відкладалася, до магазину треба було йти зовсім в інший бік, а ще там вони… Якщо зустріне — зіпсований настрій на весь день, у кращому разі! Як же не хотілося йти… Може, мама передумає? Ліза скорчила жалібне личко, але мама залишилася незворушною:

— Ну ж бо, не кривися! Мені ніколи. Ось список, — вона втиснула в руку доньці аркуш із блокнота, списаний дрібним почерком. — А то знову все забудеш, — не втрималась, щоб не вколоти. — І гроші. Не загуби!

— Не загублю!

Ліза закинула рюкзак на плечі, вийшла на вулицю і вдихнула свіже повітря. Легкий вітерець скуйовдив пасма, що вибилися з товстої коси, й одразу зник, поступаючись місцем задушливій спеці.

Містечко з молочною назвою Туманівка подобалося Лізі: маленьке й затишне. Школа на чотири вчительки з директором на чолі та п’ять класів із п’ятого по дев’ятий, кілька магазинів, зелений парк із маленьким фонтаном і найголовніше — море. Не на малюнках і не на екрані монітора, а просто перед очима — солоне, мокре, з криками чайок і крупинками піску в кожному подиху вітру. Мало людей, і ще менше туристів. Приїжджі селилися в приватному секторі й ходили на один із піщаних пляжів або, якщо сильно хотілося, дерлися на Тридив — скелю з крутим урвищем, звідки можна було помилуватися заходом сонця. Біля людних пляжів маячіли недобудовані котеджі й пансіони. Багато відпочивальників не цікавилося комфортом узагалі, тому вони селилися на скелях трохи далі від Тридиву в наметах чи будиночках на колесах. Такі гості були справжньою знахідкою: не горланили, не вмикали голосну музику, не смітили, а просто всотували в себе морське повітря з його величністю морем.

А якщо проїхати з годинку автобусом горбатою дорогою, де ям було більше, ніж самого покриття, — то потрапите у справжній рай для приїжджих. Чи то пекло. Пляжі з людьми-­мурахами, що лежали ледве не одне на одному, гучні голоси босоногих засмаглих продавчинь і продавців, котрі розносили мідії на паличках, гарячу кукурудзу, пиріжки з пер­си­ками-абрикосами, вафельні трубочки, медову пахлаву та дрібні креветки. Батьки якось повезли Лізу туди — щоб побути на морі з комфортом, але замість відпочинку хутко втекли звідти до свого напівдикого містечка. Тут було більше тиші, пляжі, на які не часто забрідали туристи, та спокій, якого так їм усім бракувало.

Місце для того, щоб бути щасливими. Місце, щоб забути минуле, наче страшні сни, які все одно нагадували про себе вряди-годи холодним потом і нічним плачем, і просто жити далі. Майже за півроку Туманівка стала рідною й за наступних шість місяців могла б стати її домівкою, якби не вони…

Дівчина пройшла повз кілька будинків. Маленькі балкон­чики заставлено горщиками з яскравими квітами: роже­вими, блакитними й жовтими. За ними під густою тінню розлогих дерев розкинувся дитячий майданчик: гірка, дві гойдалки на ланцюжках, пісочниця та гойдалка-балансир.

Ліза зупинилася. На майданчику були вони. Ті, з ким вона воліла б ніколи не бачитись. І їй це вдавалось, хоч і не завжди. Однокласники. Друзі? Ніколи! Вороги? Надто багато честі для неї. Мучителі — ось найточніше визначення, її особистий страшний сон, від якого неможливо було просто прокинутися.

Близнючки Маринка та Юля сиділи на гойдалках. Хоч би як жорстоко вони знущалися над Лізою, в глибині душі вона все одно хотіла бодай трішки бути схожою на них. Обидві тонесенькі, наче тростинки, чорняві, з великими блакитними очима, відмінниці, правильні дівчатка у школі й неправильні, щойно пролунає дзвоник із останнього уроку. Вони подобалися з першого погляду вчителям, батькам та одноліткам. Мама часто казала: «Подружися з Мариною та Юлею — дивись, які вони веселі». Ліза кивала. Мамі легко говорити. Легко безтурботно сміятися й жартувати, якщо тебе всі люблять.

Поряд лузали насіння рудий Сашко та його незмінний посіпака Данило. Високий Сашко був головним жартівником класу, і лихо тому, хто потрапляв під пильний погляд його завжди примружених блакитних