Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

стороною. Та і при ньому однокласники чомусь не так сильно знущались, як коли його не було поруч. Наче боялися. Краєм вуха Ліза чула, як про нього перешіптувалися близнючки. Мовляв, батько в нього крутий бізнесмен і доплачує дільничному, щоб той за Максом приглядав, поки його самого в Туманівці немає. Такі містечка надто маленькі для великих таємниць: тут усі про всіх усе знають. Та раптом сьогодні все зміниться? Раптом сьогодні він нарешті стане на їхній бік? Зараз ще він скаже, що вона жирна, і тоді вона точно не витримає. Точно не витримає!

— Чуєш?

Дівчина повільно обернулася. Брюнет дивився їй просто в очі.

— М’яч дай!

Ліза кивнула й копнула м’яч з усієї сили, але він відлетів в кущі в протилежному боці. Яка ж вона жалюгідна!

— Максе, ти вважай, — протягнув Сашко. Він запхав руки в кишені і штовхнув плечем Дана.

Хлопець підморгнув у відповідь і підхопив:

— Це жирна, вона і м’яча зжерти може!

Макс зняв навушники й подивився на однокласника, наче вперше його побачив. Під здивовано-презирливим поглядом Дан раптом знітився й озирнувся на друзів у пошуках підтримки. Сашко демонстративно-зосереджено смикав за волосся Маринку, яка сміялась і викручувала йому пальці. Хлопець ковтнув слину й весело продовжив:

— Ти чого? Смішно ж!

— Ну ти і придурок! — сплюнув Макс і побіг за м’ячем.

Ліза кинулася в інший бік. Гарячі сльози текли по щоках без упину. Здавалося, уїдливий сміх та образливі слова женуться за нею. Сашко точно міг би погнатися! Ось зараз він наздожене її, штовхне і знову виставить на посміховисько. Але навколо було тихо. Дівчина зупинилася й обернулася. Ніхто за нею не гнався.

— Дурепа, — пробурмотіла Ліза, витираючи сльози. — Кому ти потрібна?

Постояла кілька хвилин, перевела дух, оминула висо­кого хлопця в сонцезахисних окулярах, що ліниво підпирав стіну, і зайшла в магазин. Провела поглядом булочки, що саме перекочовували до лляної торби білявої дівчини у прозоро-синьому парео. Покупниця мучилася, обираючи між кефіром і ряжанкою. «Мені б її проблеми», — подумала ­Ліза. Хоча — які проблеми в приїжджих? Сонце-море-пляж, а проблеми залишаються вдома — далеко-далеко. А що робити тим, чия домівка тут? І від проблем нікуди не поді­тися? Кефірно-ряжанкова дівчина вийшла з магазину, пере­дала торбу хлопцеві в сонцезахисних окулярах і витягла собі булочку, вп’ялася зубами в м’яке тісто й весело заусміхалася. У таких точно немає проблем. Ліза похитала головою, буркнула «добридень» до продавчині й стала перелічувати продукти з маминого списку. Швидше закінчити тут і втекти на море. Там її ніхто не зачепить. Там можна бути вільною і собою. Чому, навіть коли море поряд, його все одно замало? Ліза зупинила погляд на поличці з чипсами.

«Чуєш, жирний пінгвіне!»

Слова луною розчинилися під стелею магазину й боляче стиснули скроні. Дівчина машинально вказала на найбільшу пачку. Грошей має вистачити.

Додому довелось повертатися дворами — йти повз ди­тячий майданчик Ліза не ризикнула. Вона притискала до себе великий пакет і майже бігла. Ось домівка, ось двері, ось мама…

— Ну, чого так довго? Мені холодник треба варити! — Мама відібрала пакет і вийшла на кухню, де щось шкварчало. Пахло смаженою цибулею. — Що це? Знову чипси? — витягла шарудливу пачку.

Ліза кинулася до пачки, але мама відсмикнула руку.

— Це моє! Віддай! — Дівчина вп’ялася нігтями в шкіру долонь.

— Я тобі скільки разів казала: хімію не купувати? Ти мене взагалі слухаєш? Подивися на себе — і так товста, а знову чипси притягла! Скоро у двері не пролізеш!

Ліза дивилася на маму й щипала себе за шкіру правої руки. Біль давав змогу дотерпіти до кінця. Якщо піти, не дослухавши, — буде гірше. Це вони вже проходили. Тому треба слухати, бодай робити вигляд, що слухаєш. От зараз мама договорить — і все скінчиться. Зараз, зараз…

— Щоб я цієї гидоти в хаті більше не бачила! — Мама відкрила пакет і висипала чипси у відро для сміття. — На таку, як ти, жоден хлопець не гляне! І не полюбить!

Це було занадто, навіть для синців на руці. Ліза схлипнула й вибігла з хати. Як мама може таке казати? Невже ж вона, Ліза, така жалюгідна? Хутчіше до моря! Ноги впевнено звернули на вузеньку стежку. Море шуміло неподалік. Дорога завжди діяла заспокійливо, наче під час бігу частина образи вихлюпувалася з неї, як вода з повного горнятка. Ставало легше, не краще, але таки легше.

Добігши до Тридиву, дівчина на мить завмерла. Унизу, на березі, знову сиділа жінка у візку. Сьогодні вона була без капелюха. Яке в неї густе волосся, але геть біле! На ньому наче лежав пил, як на шафі, яку довго не обтирали. На мить забулася образа, Лізі закортіло торкнутися цього волосся, струсити з нього білий пил. Адже під ним воно мало бути яскравим!

Дівчина, шпортаючись, збігла по доріжці до пляжу і випалила одним духом:

— Можна я сяду? — Вона бухнулася на пісок і сховала облич­чя в долонях. Злість на себе, образа на маму, жалість до себе і біль накотилися вкупі, знесли ту стіну байдужості, яку вона так старанно вибудовувала всю дорогу. Ліза розплакалася. Вона плакала довго. Ніс почервонів і спух, став, як велика бараболя, у ньому гучно хлюпало, хлюпало і в горлі. Сльози переповнювали її, здавалося, вони ллються навіть із вух. Жінка мовчала. У тиші сльози закінчувалися швидше. Дівчина ще раз шморгнула носом й пробурмотіла крізь пальці:­

— Мене ніхто ніколи не полюбить. Ніхто й ніколи, — в очах знову забриніли сльози.

— Ш-ш-ш, — сказало море.

Ліза підвела голову й подивилася на хвилі. В дитинстві вона любила розмовляти з морем. Ділитися своїми дум­ками, наспівуючи щось собі під ніс, читати вірші, мріяти, будувати плани. Море завжди було вдячним слухачем. І завжди вміло втішати без зайвих слів, просто одним своїм «ш-ш-ш».

— Ш-ш-ш, — промовила жінка.

Ліза перевела погляд на жінку.

— Ш-ш-ш, — повторило море.

— Дякую, — пробурмотіла Ліза. — Мені стало краще. Можна я поплаваю?

Сарафан залишився на березі. Дівчина пірнула й довго пливла під водою. На дотик море допомагало ще краще. Воно було надто солоне, щоб у ньому плакати. Якщо б Ліза була лікарем, то виписувала б море всім хворим: приймати двічі на день — зранку та перед сном. Передозування не виявлене. Побічний ефект — закоханість у море.

Коли вона опинялася в синій, трішки прохолодній воді, здавалося, їй належить увесь світ. Тут вона відчувала безмежну гармонію із собою, небом і морем. Умиротворення. Море лагідно відкривало перед нею свою солону душу, погойдувало, як на долоні. А коли Ліза вмощувалася на поверхні зручніше, занурювала потилицю у воду, заплющу­вала очі, розкидала руки й повністю розслаблялася, тоді здавалося, ніби вона не в морі, а в небі, і ширяє в невагомості. За це відчуття легкості Ліза була безмежно вдячна морю. Бо тоді зникали всі образи, всі жалі, все погане.

Дівчина погладила хвилі, вийшла на берег і стала коло візка. Жінка мовчала. Чомусь її мовчання викликало більше довіри, ніж якби вона стала розпитувати. Їй хотілося все розповісти. Адже крім Кита ніхто нічого не знав. Та й хіба це колись когось цікавило?

— Я приходжу сюди, коли мені погано, — несподівано для себе почала Ліза. — Тут