Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

завжди тихо, нікого немає. Можна говорити з морем вголос. І не боятися, що на тебе дивитимуться, як на божевільну. Море завжди заспокоює. Раніше я думала, що приходитиму сюди, коли мені буде добре, але поки чомусь не виходить, — Ліза розгублено знизала плечима.

— Море вміє втішати. Якщо добре прислухатись, воно навіть може відповісти тобі. — Жінка підставила долоню під підборіддя і дивилася в далечінь. — Хіба все так погано?

— Коли ми переїхали сюди, я думала, що тут зможу почати все спочатку. Просто вдома… — Перед очима з’яви­лося біле як крейда обличчя із заплющеними очима. Ліза хитнула головою, відганяючи видіння, і вщипнула себе за руку. Скривилася, зітхнула й повела далі: — Удома залишилися… Спогади… Не дуже добрі. А тут усе було нове. Все мало бути по-іншому. Тут же було море. — Дівчина кивнула в бік хвиль. — Я звикла до Туманівки, але вона не звикла до мене. Ну, крім моря. Я про цю дурну школу. Спочатку мене не помічали, і це навіть було добре — менше проблем. А потім — почалися жарти. Спершу просто дурні, потім образливі. Все почалося з нічого! І я була сама. Я тут тільки сама. До мене приліпилося гидке прізвисько «жирна». Наче клеймо! І його ніяк не позбутися…

Жінка повільно опустила голову, її пальці стиснули підлокітники трохи сильніше.

— За що? Я не розумію, от за що? Я ж їм нічого не зробила. Просто через те, що я товста? — Ліза плеснула себе по стегну, і воно хитнулось у відповідь. — А знаєте, що найгірше? Від них не втечеш! Я так втомилася бігати. Вони весь час наздоганяють. А якщо і не біжать за мною, то мені все одно доведеться повертатися самій, а їм тільки легше. Може, краще, якби мене взагалі не було? І взагалі — я з’явилась на світ помилково? Як чийсь злий жарт. Я ненавиджу цей світ, я себе ненавиджу! — дівчина опустила голову.

— Це дуже погано, — відповіла жінка.

— Бути товстою — страшенно жахливо!

— Страш-ш-шенно, — повторило море.

Жінка уважно подивилася на Лізу. Під її поглядом було незатишно. Він ніби обмацував її з голови до ніг.

— Я маю на увазі не твою фігуру.

— А що?

— Те, що ти себе не любиш.

— Просто я чесна із собою. Таку, як я, ніхто не полюбить.

— Поки ти не полюбиш себе.

— Тобто — як?

— Уяви, що твоє тіло — ліхтарик, а любов — це світло, яке дає йому змогу сяяти. Без любові воно буде сірим і тьмяним.

— Вам легко казати! Вас ніхто не цькував. Знаєте, як це: зайти в клас, а всі відразу замовкають і дивляться на тебе, а потім починають сміятися? Коли не можеш піти додому, бо твій рюкзак сховали або гірше — опустили в унітаз, і він весь промок, і все, що в ньому, — також. А на парту весь час жуйки ліплять, поливають чимось липким… І найгірше, що нікому не розкажеш! Якщо сказати батькам — стане ще гірше. А вчителям усе одно!

Жінка усміхнулася, але на цей раз усмішка була болючою, як гримаса.

«Я цього не казала».

«Не дуже віриться».

— Тобі зараз скільки? Чотирнадцять?

— Майже п’ятнадцять.

— Мені тоді було чотирнадцять. Я була такою, як усі, але за одне літо все змінилося. Я враз подорослішала. У мене з’явилися груди. Я цього дуже соромилася й постійно горбилася. Звісно, це помітили. Мене дражнили горбанем. Сахалися від мене, якщо я щось попрошу. Казали: торкнешся горбаня — і в тебе самого горб виросте, — жінка шумно ковтнула.

— То це може статися коли завгодно і з ким завгодно? — Ліза дивилася на співрозмовницю і сама собі не вірила. Замолоду вона напевно була ще гарнішою. Як дивно. То однаково, який у тебе вигляд, — над тобою все одно можуть знущатися. До цієї розмови їй здавалося, що подібне могло статися тільки з нею, тільки з нею й більше ні з ким.

— Так, — кивнула жінка. — Головне не те, що зовні, і не ті, хто навколо. Головне, що в тебе всередині.

— Це надовго?

— Спогади? — жінка закусила губу. — На все життя. Зараз мені вже не так болить, але все одно прикро. Утім, усе залежить від того, скільки ти погоджуєшся терпіти. У мене все скінчилося відразу після випускного. Це важко. Хоча я все одно вдячна їм. Вони зробили мене сильнішою.

— Я ж тут майже рік, у школі — півроку, але здається, що це триває цілу вічність. Ніби до переїзду сюди нічого не було, ніби не пам’ятаю себе іншою, а тільки — коровою і жирною, — останні слова дівчина виплюнула і витерла губи. — Мама каже, що мені треба влитися, що я сама створюю собі проблеми. Але як влитися туди, де тебе ніхто навіть за людину не вважає? Якби можна було зробити так, щоб це припинилося вже сьогодні! От вам не хотілось повернутися назад? І зробити все по-іншому?

— Звісно, хотілося, — жінка мрійливо приплющила повіки. — Ох і наробила б я гамору! — Вона звела руки догори й потяглася до сонця. — Але минуле змінити не можна, з нього просто можна зробити висновки, щоб змінити своє майбутнє. Ти ж хочеш його змінити?

— Хочу! — кивнула Ліза. — Але це важко. Це ж тільки моє власне бажання. Інших усе влаштовує.

— Так, любити важко. Це велика праця. Але якщо ти зможеш впоратися з цим, тоді весь світ полюбить тебе.

«Для мене ти найгарніша».

Раптом Ліза розізлилася. Що ця дивачка може знати про її життя? Отак сидіти тут, дивитися на море і радити — просто. Вона з-під лоба зиркнула на жінку. Співрозмовниця навіть не помічала її роздратованості. Сказати їй, що спробую, та й годі. Не треба цих порад! Усі можуть тільки говорити. Слова нічого не вирішують!

— Я спробую, — пробурмотіла Ліза, дивлячись у море. Хвилі облизували берег. Цікаво, що думає море?

— Зможеш-ш-ш, — сказало море, і дівчина здригнулася. Може, справді спробувати? Вона похитала головою. Це лише її уява! Ліза згадала, що досі не знає, як звуть цю дивну жінку, і сказала:

— Мене Лізою звуть, до речі.

— А я Аня. Тільки я тебе дуже прошу — без жодних тіток чи бабусь, — жінка скривилася. — Просто Аня, домовилися? Так я відчуваю себе молодою.

Жінка тепло усміхнулася. У променях призахідного сонця її обличчя й справді здавалося молодшим. А ще — вона була дуже гарною, хоч і блідою, як після хвороби. Наче засмага не хотіла чіпати її шкіри. І це її біле волосся і тепла усмішка… Вона могла б бути янголом із різдвяної листівки. Хромовані спиці в колесах замість пір’їн у крилах. І хтозна, що краще.

— Домовились, Аню, — кивнула Ліза. Раптова злість поволі відступала. Ще жоден дорослий не хотів, щоб до нього так зверталися. Дивно… Ця жінка їй таки подобалась. Хай навіть вона зовсім не розуміє життя. Дівчина підставила обличчя сонцю. Іноді все так просто… Якщо старий відчуває себе молодим і ти теж у це повіриш — він буде молодим ще трішечки. «Ще трішечки» — часом цього достатньо, щоб зробити когось щасливим.

Розділ III. Тихий вітер

Ліза крутилася перед дзеркалом, намагаючись