Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

обрати вдалу позу. Однак відображення з усіх боків уперто залишалося невисокою дівчиною з розкиданим по обличчю рудим ластовинням. Ліза підійшла ближче. Руки в неї худенькі, обличчя теж ніби нормальне, ноги до колін навіть стрункі, а ось живіт… Дівчина підняла простору футболку і скривилася. Він завжди здавався напнутим, наче барабан, навіть зранку, навіть на голодний шлунок. На ньому залишалися бридкі рожево-червоні смужки від резинок трусів, що вже казати про джинси й шорти. Їх доводилося застібати, лежачи на ліжку. А потім — живіт нависав над ними грубими складками — три рятівних круги, які топили її все життя. Казати мамі, що їй потрібні нові речі, не хотілося. Мама б знову стала читати їй лекції на тему правильного харчування й відібрала б кишенькові гроші.

Ліза зітхнула, згадавши Анині слова. Можна спробувати. Разочок. А що, коли вийде! Вона замружилася, підбираючи слова, й розплющила очі, голосно промовляючи:

— Я гарна! Я люблю себе!

Відображення змовчало. Здавалося, вона стала ще більшою. Ліза опустила футболку і спробувала не дивитися вниз. Але погляд уперто повертався до живота, який чітко заявляв, що жирна ніколи не буде гарною.

— Дурня! Не можна просто взяти й полюбити себе!

Ліва рука засвербіла. Дівчина обережно почухала пальцями й видихнула від полегшення. Невже знову починається? Між вказівним і великим пальцем з’явилася рожева плямочка, яка шалено зуділа. Ліза помила її з милом під холодною водою, щоб вгамувати шалене бажання роздерти шкіру до крові.

Щоб дати роботу рукам, дівчина підійшла до акваріума. Якщо в цьому світі і є щось постійне — то це її неони. Вони так само зосереджено плавали сюди-туди.

— Погодувати вас? — постукала пальцем по склу Ліза, але рибки навіть не відреагували на звук, продовжуючи свій рух. Дівчина зітхнула й насипала плавцям трохи корму. — Небагато, щоб не об’їдалися. А то знаю, вам тільки дай волю! — усміхнулася. — Воля не завжди на користь!

Плямочка знову зачухалася. Ліза зітхнула й ударила себе по руці, яка вже тягнулася до місця, що свербіло. Таке вже було. Здається, в третьому класі плями з’явилися на лобі: величезні, рожево-червоні, вони лущилися, лікар називав їх трояндами диявола. Мама обрізала їй густий чубчик до самих брів, який весь час силувався позакручуватися куди попало. В школі ніхто нічого не помітив — тільки хвалили нову зачіску, яка їй самій дуже не подобалася.

Волосся потім відростало дуже довго, а плями зникли вже навесні, щоб повернутися наступного року — на згинах ліктів. Тоді Ліза не стримувала себе й дерла шкіру до крові — хай краще на руках будуть рани, ніж ті жахливі плями. Мама сварила її й просила не робити цього, але як можна витерпіти цю жахливу сверблячку, через яку вона навіть спати не могла? А коли розчісувала — біль вгамовував свербіж і можна було нарешті заснути.

Мама посадила її на жорстку дієту, а руки мазала смердючою чорною маззю. Здавалося, все навколо пропахло цим страшним запахом. Ліза зіщулилася — дієти вона не любила. Адже її знову повністю позбавлять кишенькових грошей і солодощів. То були найжахливіші місяці. Зате все минуло. Дівчина дбайливо погладила плямку і попрохала:

— Будь ласочка, зникни. Зараз же літо. Будь ласка!

Вона сіла на ліжку й відкрила ноутбук. Кит її випередив. Віконце повідомлень нетерпляче миготіло в очікуванні відповіді. Ліза усміхнулася: він завжди писав перший, ніби знав, що зараз їй це потрібно.

— Привіт, сонячна! Як твій день?

— Привіт! Так собі, — дівчина бадьоро застукала по клавішах. — У мене для тебе щось є.

— Покажеш?

— Ага, ввечері, — скоса глянула на шухляду столу Ліза. — Майже готово.

— Інтригуєш? Хочеш, щоб я помучився?

— А ти мучитимешся? — Ліза захихотіла.

— Ще й як! Невідомість — це ж найгірше! Може, ти скажеш? Мені тепло від однієї думки, що ти щось робиш для мене. Знаєш, скільки думок зараз у голові? Не витримаю до вечора!

— Навіть не починай… — Дівчина знала, що ще трішки — і вона здасться. Киту не можна було ні в чому відмовляти, він завжди в усьому брав гору, але робив це так витончено, що йому направду хотілось підкорятися.

— Ну будь ласка, сонячна. Подаруй мені трішки щастя. Я буду чемним, обіцяю.

Ліза знову пирснула. Вона уявила, як Кит дивиться на неї жалібним поглядом кота зі «Шрека». Перед такими очима встояти було неможливо.

— Ну гаразд, умовив. Але тобі буде нецікаво. І ти сам винен! Це малюнок.

— Ого, нічого собі! Люблю малюнки. А що на ньому?

— А це секрет! Тепер точно не скажу!

— Сонячна, ти така загадкова…

Ліза опустила голову. Під руку потрапив пакет із шоколадними хрустиками. Вона вкинула перше печиво до рота і швидко запила ледь теплою колою, з якої вивітрилась доб­ра половина смачних бульбашок. То була найбільша біда під час розмов із Китом. Хоч скільки наливатиме хо­лодненької водички — все одно забуде випити одразу, бо думати про щось інше, окрім як про ті чорні буквочки, що з’являлись у віконечку повідомлень від співрозмовника, було несила. Ліза проковтнула солодкий кусник і відписала:

— Хіба трішечки…

— А ти знаєш, як я люблю загадки? Мій улюблений персонаж — Шерлок Холмс. У дитинстві я часто уявляв себе ним. Такий у кепі, пальто, стильний англійський джентльмен розслідує таємничі зникнення сімейних коштовностей під Різдво. Ха-ха. Малий був такий кумедний!

— Весело!

— А ти? Ким себе уявляла?

— Я скоріше з розряду Шеггі й Скубі зі «Скубі-Ду». Загадки люблю, страшенно ляклива, але продам душу за піцу і сирні чипси. — Ліза на мить замислилася, чи відправляти Киту це повідомлення, але потім натиснула клавішу Enter. З ним вона завжди була справжньою, могла навіть посміятися над собою, бо навіть дурний жарт у його компанії був справжньою приємністю. А ще після цього він завжди писав щось хороше.

— Ха-ха. Жартівниця! Ти весела. З тобою так легко, сонячна.

— З тобою теж! — Ліза поставила смайлик, що весело сміявся.

— Хотів би я почути, як ти смієшся. Думаю, в тебе чарівний сміх. І ще… Я думаю, ти зовсім не схожа на тих двох комедіантів… Ти скоріше…

Ліза нервово совалася на ліжку. Кит починав говорити загадками.

— Хто?

— Скажу ввечері…

— Це помста?

— Ти що? Як можна мститися такій сонячній дівчині? Просто я подумав, що ти теж любиш загадки. Ось тобі моя. Відгадаєш — отримаєш подарунок. Віртуальний, щоправда. Але дуже особливий. Хочеш?

— Хочу, — кивнула Ліза. Звісно, їй хотілось отримати щось особливе від Кита.

— До вечора, сонячна моя.

«Моя». Це маленьке слово на мить перехопило подих і огорнуло теплом. Ліза притулила долоні до щік: ті палали вогнем. Вона не знала, що відповісти, але Кит трактував її мовчання по-своєму:

— Ти не проти, що я назвав тебе своєю? Пробач, якщо образив. Давно хотів це зробити. Ти стала особливою для мене. Віриш?

Дівчина схопилась і швидко застрочила по клавішах:

— Ні, ні! Я не образилась. Просто мені було дуже при­ємно…

—