Love - Усі її обличчя, Love

Мир у Королівстві Води був оманливим. Здавалося, що тиша тут — закон, але під поверхнею щось нуртувало.

Міра вже майже тиждень тренувалась у храмі, коли вперше з’явилася тріщина в гармонії. Вночі вода в басейнах почала безпричинно підніматися. Уранці одна з веж покрилася інеєм — навіть попри вологий і теплий морський клімат. Ілана виглядала стурбованою.

— Це не ти, Міро, — сказала вона. — Це… дисбаланс. Стихії починають воювати між собою. Щось або хтось змінює їхній природний ритм.

— Це через мене?

— Ні. Але ти — ключ. Якщо ти не з’єднаєш стихії, вони зруйнують світ одна одну.

У ті самі дні в Королівство Води прибув незнайомець. Молодий чоловік у темному одязі, зі шрамом над бровою та мечем на поясі. Його звали Сайрес.

— Він із Північного Краю, з земель Льоду, — пошепки казали учні.

Міра не довіряла йому спочатку. Його погляд був холодний, а посмішка — рідкісна. Але одного дня, коли в Храмі стихій стався напад — не знано ким викликаний — саме Сайрес врятував Міру, прикривши її спину.

— Ти могла б сама впоратись, — промовив він, коли небезпека минула. — Але тепер ми разом.

— Чому ти тут?

— Бо щось руйнує зв’язок стихій. І це почалося не з твого прибуття. А значно раніше.

Між ними зароджується напруга, але й довіра. Міра відчуває, що поруч із Сайресом її сила стає стабільнішою, а інтуїція гострішає.

На останньому тренуванні Ілана кладе перед Мірою посох, виготовлений з каменю й кришталю.

— Ти готова. Йди далі. До Повітря. Там вітер розповість тобі, що приховано. Але пам’ятай: із кожним кроком сили втрачатимуть рівновагу. І ти маєш встигнути до того, як усе розпадеться.

Міра та Сайрес залишають водне королівство, вирушаючи в небо — до краю хмар, де панує Повітря, легке і зрадливе.