Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

1.3 Розділ

Коли я, нарешті, досягла межі міста, знову відчула полегшення.

Я швидко минула знайомі вулички та тишком пробралась до будинку, щоб не розбудити тітку.  Сон на зморене тіло прийшов швидко, а от сни спокійними не було, постійно повертаючи мене до нічних подій з нотками химерності сновидінь.

Наступного дня я намагалася залишити спогади про ніч позаду, повністю занурившись у роботу. Таверна, хоч і була далека від ідеалу, забезпечувала мене стабільним заробітком.

— Хей, подавачка, ще пінного! — закричав завсідник таверни з дальнього кута зали, голос його звучав грубо, як і завжди.

Це було звичним явищем. Ще до полудня пити пінне і пірнати в п’янкі пригоди. Мене ж їх моральність не хвилювала, якщо тільки руки не розпускали. Я навчила постійних відвідувачів, що буває в разі неналежної поведінки щодо мене. Декому пальці досі нагадують про це, і я дивувалася, що мене ще не звільнили.

— Вже несу! — крикнула я, намагаючись не показувати, як тривожна ніч і неспокійний день вплинули на мою спокійність.

Проходячи повз столики, я намагалася уникати зіткнень і випадкових поглядів, коли раптом краєм вуха почула знайомий голос. Мій погляд мимоволі впав на знайомого хлопця, якого я бачила вчора. Мені важко було повірити, що він навіть дня не провів у Кілії, а вже був оточений зграєю дівчат, які виблискували поглядами і сперечались за його увагу. Його компліменти звучали грубо і штучно, більше схожі на лестощі, але, судячи з їхніх задоволених усмішок, нікого це не бентежило.

Він виглядав інакше, більш людяно, але хижий погляд, який я вже бачила, не зник. Він перевів на мене загадковий погляд і, не відводячи його, наполегливо свердлив мої очі, поки не викрикнув нетерпляче:

— Нас сьогодні обслужать, чи ми підемо де—інде?

До Стефона підбігла інша подавачка, але він поглянув в мою сторону, вказавши на мене пальцем.

Рушила за його столик, тримаючись без упереджень і не виказуючи ані нашого знайомства, ані будь—якого особливого ставлення. Лише ледь відчутна іронія пробивалася в моїх словах.

— Чого бажаєте, пане? — промовила я, акцентуючи на слові «пан», аби зберегти формальність і витриману дистанцію.

— Вашого найкращого вина і швиденько, — відповів він приказним і ігривим тоном, який змусив мої нерви здригнутись.

— Миттю, пане! — відповіла я, намагаючись бути виразно прислужливою, хоч всередині відчувала легке роздратування.

Я відчула, як його погляд відзначив мене, поки я повернулася до своїх обов’язків. Стефон залишився в таверні ненадовго, і, після полудня, зник разом із кількома дівчатами. «І це ще не вечір», — подумала я, відзначаючи його здатність легко привертати увагу.

Після важкого трудового дня я направилась до будинку тітки, з якою я проживала останні кілька років.

Коли батько знову одружився після смерті мами, мені було не більше одинадцяти. Тітка прихистила мене у своєму домі, бо не мала ні власних дітей, ні близьких родичів після смерті мами — її сестри. Батько був людиною стриманою, малоемоційною, тому, коли моя мачуха мене не прийняла, він не заперечував проти того, щоб я переїхала до тітки. Так ми з нею стали маленькою, але міцною родиною.

Подорослішавши, я влаштувалася подавачкою в місцевій таверні. Заробіток був пристойним, достатнім, щоб тітка більше не ходила на ринок продавати трави та прянощі, адже її невеликих заробітків ледь вистачало на двох. Крім того, часом у неї підводили ноги, і це стало додатковою причиною, чому я прагнула взяти на себе фінансовий тягар.

Таємно я мріяла про власний будинок. Тітчин дім не належав їй, і я розуміла, що настане день, коли доведеться шукати новий притулок. З кожною зарплатнею я відкладала на майбутній дім, бо думка, що одного дня залишуся одна і втрату не лише тітку, а й дах над головою, лякала й тривожила. Але ці думки я залишала на далеке майбутнє.

Хоч робота й не була видатною, ані такою, що могла викликати гордість, та я не мала бажання за монету гнути спину на полях під палючим сонцем, щодня ризикуючи зустріти Полудницю, яка карає всіх, хто затримається в полі надто довго.

До того ж, далеко не кожна дівчина в нашому місті могла похвалитися власною незалежністю, а я могла. Я дозволяла собі не думати про весілля як про єдиний спосіб покращити своє становище. Це усвідомлення давало мені відчуття свободи й впевненості, яке, хоч і приховане, зігрівало моє серце.

Згадуючи про події минулої ночі і дивного Стефона, я відчувала, як тривога все ще снувала моїми думками. Я сподівалася, що ніч принесе спокій і забудуться всі ці загадки, але в глибині душі знала, що це лише початок нових випробувань.

Я звернула на останньому провулку і ледве не впала від переляку, коли зненацька почула знайомий голос.

— Привіт, бідося! — сказав він з безтурботною усмішкою.

— Ти хоч попереджай про свою присутність, налякав мене, нечесть ти така! — відповіла я, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Вирішив провести тебе, ти така безпечна часами, гуляєш ночами одна, — знову зауважив Стефон, і в його голосі чулося щось більше ніж просто жарт.

— Ага, — буркнула я, намагаючись тримати дистанцію.

— Я тут подумав, може, ти знаєш, що за бог прогнівався вчора, можливо, прозвучало якесь ім’я? Я б міг з ним домовитись, щоб мене повернули назад, — сказав він, і я відчула його нетерпіння.

— Що, наші дівчата тобі не до смаку? — ляпнула я, не подумавши про наслідки.

— А ти нахабна дівчинка! — відрізав він, різко притискаючи мене до найближчої стіни.

Його очі загорілися жовтим світлом, а усмішка набрала загрозливого відтінку. Я знову повторила свій вчорашній вчинок, тільки цього разу прицілилася краще і влучила у його найбільш чутливі місця. Він відскочив, і я побачила, що моє попадання було точним.

— Ти здуріла, чи як? Я ж пожартував! — завив він, скручуючись від болю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍