Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

Мої ноги гупали у різні боки, намагаючись вирватися з його обіймів. Вовкулака відступив, піднявши руки вгору, і почав відходити, випромінюючи незадоволення.

— Добре, добре, не знав, що ти така бойова, — промовив він, здавшись. — Спокійно, я не завдам тобі шкоди.

— Ти підступна нечисть, чого хочеш? — запитала я, намагаючись зберегти зухвалий тон, розуміючи, що він починає відступати.

— По—перше, я не нечисть, а вовкулака. Там, звідки я, мій рід поважають. Ми аж ніяк не останні в сувоях життя. По—друге, цей дурний вихор, в який я потрапив, почався у мене вдома і переніс мене до твого світу, забувши забрати назад. Бісів вихор! Скажи, якийсь божок часом не розгнівався на твій світ? Перехрестя світів просто так не утворюються!

— Можливо, один бог і проходив повз чи дух, — відповіла я невпевнено, сумніваючись у тому, чого саме свідком я стала.

— О бляха. От чому я? Чому не трикляті брати, їх же десятеро, а я один такий, — знову почав скаржитися вовкулака. — Особливий, принадний! Чому не вони, чому я?

— А ти справжній нарцис, — прокоментувала я з байдужістю, починаючи сприймати його інакше. — Тепер точно розумію, що помилилася. Ти не нечисть, а просто дуже афективний хлопець. Ти б знайшов чим зайнятись у Кілії.

— Справді? Це ж не село якесь забите. Не люблю їх. А от містечко, та побільше, щоб панночки між собою не були знайомі… ось це горизонт відкривається! — замріявся він, явно захоплений цією думкою, швидко перемінившись в настрої.

— Ага, саме по тобі містечко. Тільки от є проблема.

— І яка ж?  — уважно поглянув на мене цей вовкулака.

— Твої вуха і очі видають тебе. У нас всі одразу порозбігаються, як побачать. З вовкулакою гуляти тут не зовсім звичайна справа.

Хлопець знизав плечима, але його вираз став не менш впевненим.

— Та це не проблема. Це так, іноді виходе назовні, коли забагато місяного світла гуляє, а скоро повня. Я ще не навчився контролювати своє тіло, але знаєш, що я точно вмію контролювати і дівчатам подобається? — сказав він співучим голоском, наближаючись.

— Ні, і не хочу знати! — різко заперечила я, намагаючись втекти в бік дому.

— Я, до речі, Стефон, а ти? — не відставав він, слідуючи за мною по п’ятам.

— Маланка… Хоча це тебе не обходить!

— Маланка значить. А тобі казали, що ти схожа на принцесу?

— Навіть і не думай, інших дуреп шукай. І взагалі, нікому не кажи в місті, що ми знайомі. Ти схожий на того, хто приносить проблеми.

— Я і проблеми, це два зовсім далеких слова між собою, — спритно закрутив він слова.

— Люди в нас забобонні, вірять у всяку бісовщину. Та й як тут не вірити, — випалила я, зневажливо поглянувши на вовкулаку. — Тому тримай свої вовкулачі принади при собі.

— Це запросто. А що ти в лісі робила серед ночі? Ти точно не нявка якась чи нічниця? Я їх боюся, такі гидкі в справжньому вигляді, брррр.

Я зупинилась і спантеличено подивилася на нього.

— Тобто? Ти їх бачив?

— Звичайно, тому й тримаюся осторонь від лісів, де лісовики заправляють. Ти ж сама бачила, хіба ні?

— Ні… Але чула дивну розмову і дикий вереск, що наполохав тварин і землю, — сказала я спантеличено.

— О, втрапили ми з тобою в халепу, — зітхнув Стефон, намагаючись виглядати не надто наляканим. — Це не те, з чим варто мати справу без підготовки. Лісовики і подібні істоти можуть бути дуже небезпечними.

— Чому це? Все ж обійшлось, — зітхнула я, намагаючись заспокоїти себе, хоч у голові все ще бриніла тривога від того, що сталося.

— Ну, окрім того, що я опинився в іншому світі, сумнівно, що це все лиш духи влаштували. Тут якийсь божок замішаний, а ми відмічені, — міркував він, затискаючи голову в руках, немов намагаючись впоратися з головним болем.

— Про що кажеш, як відмічені? Я чиста! — запитала я, намагаючись залишити спокійний тон, хоча всередині була переповнена тривогою і невідомістю.

— Ну, не буквально. Коли контактуєш з потойбічним, на тобі залишається енергетичний слід. А я взагалі через перехрестя світів пройшов, на мені цілий букет відмітин. То ти не ходи деякий час до лісу, та взагалі обходь його стороною до кінця життя, — сказав він, зиркаючи в сторону лісу.

— А ти що будеш робити? — запитала я, намагаючись приховати свою стурбованість і здивування.

— Схоже на те, що обживатись. Можна зачекати наступного вихору, але про це треба розвідати, — відповів він, намагаючись видати вигляд впевненості.

— Цікаво, як ти це зробиш? У духів спитаєш? — сказала я, намагаючись бути в момент тривоги більш іронічною ніж наполоханою.  

— Типу того, але бррр до лісу не піду! — він потряс головою, ніби намагаючись вигнати з голови думки про ліс.

— Я думала, вовкулаки люблять ліс, там побігати на місяць повити, — зазначила я, вказуючи на місяць, який зовсім скоро стане повноцінним хазяїном ночі.

Попереду вже бачила обриси мого міста, які приносили заспокоєння.

— Ага, ще скажи з місцевими вовками поприятелювати, блох підчепити. Ні, дякую. Мені достатньо одного дня безтямства в місяці. А ти одна живеш? — спитав він, його голос наповнювався цікавістю, яка поступово переходила в настирливість.

— Навіть не думай, що я пущу вовкулаку в свій будинок, тим паче такого, — відповіла я, з напругою намагаючись зберегти дистанцію, хоча всередині відчувала тиск.

— Якого такого, апетитного, вабливого? — його голос став м’яким і звабливим, його погляд став вразливо близьким.

Я швидко увернулась від його обіймів, відчуваючи, як серце завмерло від несподіванки. Швидко йдучи, сподівалась, що відстань відверне його від мене.

— На плутягу ти схожий, — кинула я через плече, намагаючись вивільнитися від його нав’язливого погляду.

— Ще побачимось, — почувся його сміх, що заглушав всі мої думки.