Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

Розділ 2

Коли ти довгий час живеш сама, а тут раптом у твоєму житті з’являється чоловік й дитина, то твоє життя перетворюється на хаос.

   З Яном все було не так. Він був надто зібраний, надто зосереджений, надто відморожений…такий противний, чіткий, холодний. Схоже, що свої емоції він вимкнув, спакував у коробочку й відправив морем в далеке плавання. А от мої емоції переливаються, що та веселка. Від і до…й то тільки за сніданком. І цілий день я тримаюсь то за серце, то за голову. Та я навіть з рослинами умудряюсь посваритися…мовчу про собак і кота. І тепер таке псіховане сонечко живе в одному домі з бездушним, задубілим, колючим чуваком.

   Ні, я стараюсь, тримаю себе в руках у дев’яносто відсотків випадків, але ті десять…По ходу я вже родилася заряджена. Тільки не ясно чи то божественний задум, чи витівка диявола. Бо інколи здається, що то моя темна сторона, яка втомилася бути адекватною в цьому штормовому морі дурні. Й мене несе. Усім від цього нелегко. Особливо Яну. Хоч він і стоїчно тримається. Але інколи я сама себе не витримую. Ці вибухи енергії, ці емоційні шквали…І я б хотіла іншою, але ні. Отак і живу: балансуючи між спробою бути спокійною, врівноваженою людиною та ходінням по канату над прірвою емоцій. Один невірний крок – і я зриваюся.

   Я пробувала все. Медитацію, щоб заспокоїти розум та зменшити потік думок. Дихальні вправи, щоб зняти напругу та тривогу. Регулярні фізичні навантаження, щоб покращити настрій та зменшити стрес. Заняття творчістю, щоб відволіктися від проблем. Вела щоденник, щоб зрозуміти себе та свої емоції. Працювала з психологом для розв’язання своїх особистих проблем та досягнення внутрішнього спокою. Результат: в моїй голові живе багато знань, які мене нервують.

  А коли дві дорослі людини розпочинають жити під одним дахом, то проблем не уникнути. У нас різні звички, різний рівень охайності, різне бачення організації простору та місця для речей, різні стилі спілкування…та у нас навіть різні ритми життя. Хоча з останнім проблем немає. То Сонька волає, то кіт, то я працюю вночі, бо вдень сиджу з малою й вранці ми обоє має вигляд, наче довгою дорогою лазили в пекло й назад. 

   Щоб полегшити наше спільне існування, я вирішила застосувати перевірений метод - встановити чіткі правила співжиття. Зі свого боку я взялася створювати домашній затишок і м’яко натякати Яну, що було б добре зайнятися справжніми "чоловічими" завданнями — типу вирушати у світ, шукати ресурси й "заганяти мамонта". Треба віддати йому належне: він підхопив цю ідею й справді взявся за справу. З роботою йому допомогли колеги і Ян повернувся у той свій зрозумілий світ де задачі мають конкретні рішення, а дії – прогнозований результат. Але племінниця тепер зі мною була цілий день й вже моя робота йшла…темним лісом встеленим корінням.

    Хоча якась користь з того була. Ян, вийшовши на роботу, трохи перестав нагадувати людину, яка однією ногою стоїть в могилі. Вірніше не так, фізично він й досі там, а от в моральному плані були помітні зміни.

    Я навіть намагалася якось допомогти йому. Пробувала дізнатися, що він любить їсти й приготувати йому те на вечерю. Ха! Перший дві партії смаженої картоплі я спалила. Сонька, собаки й кіт…Як ведуть своє господарство жінки з трьома дітьми я не знаю. Віддам належне Яну, зі згарків він спробував повідбирати щось їстівне й словом не обмовився, яке я негаразде.

   Чого не скажеш про мене…Коли дорогою від педіатра в машині заклинило колесо нас добряче труснуло, я вхопила гарну порцію переляку й хвилю потужних вражень. Навіть не відразу з машини змогла вийти. Й свої емоції я втримати теж не змогла. П’ятнадцять хвилин суцільного монологу. Й круглі очі Яна. Так, з емоціями мені ще треба попрацювати. А от Ян чи то краще тримав себе в руках, чи був байдужий, але слухав те спокійно. Я правда, ще не знаю хвилюватися з цього приводу чи радіти.

   Ми з Яном - ніби два протилежні полюси. У мене творча робота, табун різнобарвних тарганів у голові й емоційність на рівні «убий мене, щоб не мучилася». Моє життя – це суцільні графіки та плани, від розкладу щеплень для тварин до детального опису догляду за кожною рослиною.

  А Ян стоматолог, хірург, імплантолог. Він педантичний, акуратний, терплячий й замкнутий. І, якщо я когось і боюсь у своєму житті, то це стоматологів. Звук бормашини відразу розблоковує усі спогади мого дитинства, коли візит до стоматолога асоціювався з болем, неприємними відчуттями та лякаючими процедурами. А Ян, мало того, що стоматолог, то  ще й вигляд має першого гопніка на районі.

  Його темне, густе волосся часто скуйовджене, наче він постійно його торкається. Смуглява шкіра контрастує з яскравими блакитними очима, під якими видніються червоні прожилки від перевтоми. Пухкі губи та високий лоб додають його обличчю певної брутальності. Він високий, на цілу голову вищий за мене, та носить незмінні шкіряні куртки, світшоти, худі та джинси. Завершують образ щетина та численні татуювання на руках. І ще у нього дивна хода, один з моїх колишніх хлопців займався боксом й коли йшов, то ніби важко так ступав. Так ходив і Ян, ніби перевалюючись з ноги на ногу. 

    Що моя сестра знайшла в ньому було незрозуміло. Але знайшла.. І заміж вона вискочила і їхати з Харкова ні в яку не забажала, навіть коли завагітніла й родила. Я просила. Дуже просила. І…потім...

    Після смерті сестри, я сама запропонувала йому переїхати до мене. Спочатку він відмовився. Щось намагався порішати сам. Але не знаю, що там можна було зробити. Розбито було не тільки їхню квартиру, в тому ж будинку була його стоматологія на першому поверсі.  Його вистачило на місяць, жив у друзів, а потім набрав мене й запитав чи моя пропозиція в силі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍