Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

   Тепер ми удвох героїчно бавимо малу. Він втомлений, я втомлена…а усе тільки розпочинається. І в мене вже скоро буде депресія від цього життя.

    Він приїздить з роботи й мовчить. Я ж встигаю наговоритися з Сонькою, посваритися з котом, Марсіком, наверещати на Рекса. Бо прогулянки з Рексом, то моє персональне чистилище. Поряд з будинком територія в 30 соток. І все в стилі «радість очам»: живі паркани, розарії, клумби й міксбордери та «смерть спині» з доглядом отого всього. Але ж яке ж воно гарне…Але Рекс – хаскі. Хаскі з травмованою війною психікою. І в його генах живе якийсь мисливський інстинкт, бо бігаю я за ним по всьому хуторі та селі. Й тих прогулянок з ним треба, як мінімум, дві вдень по годині. А так, як спортсмен я не дуже, то буває, що й волочусь в цього пса на кінці повідка.

    А Марсік – горде чихуахуа, з ним треба гуляти частіше й бажано в тихому та безпечному місці та пам’ятати, що чихуахуа чутливі до холоду та спеки. З Софійкою бажано гуляти два рази на день від півтора до двох годин. З котом гуляти не треба, той сам по собі гуляє по всьому домі так, що стіни двигтять.  І якщо в мене виходить поєднати прогулянку Софійки й Марсіка, то про Рекса й мови немає. З ним бажано спочатку десь вигулятися, щоб воно дурне набігалося, лише потім можна хоч на подвір’ї прогулятися. Між цими прогулянками треба ще приготувати їжу, попрати, прибрати й дожити до повернення Яна з роботи, а потім братися за свою роботу…

  Короче до повернення Яна, я вже підігріта й скажена. Бо справлятися з цим в мене не дуже виходить.

    Я якось собі не так уявляла своє життя. Але, війна мене застала в Києві. А батьків у кумів. У хрещеної 23 лютого було день народження…а 24 прийшли окупанти. Вони намагалися виїхати, це був останній раз коли я з ними говорила. Їхню машину майже впритул розстріляли.

   Я погано пам’ятаю ті дні. Якісь уривки. Шок. Розгубленість. Страх. Паніка. Гнів. Розпач. Відчуття, що мого життя немає, є лише існування. Я ніяк не могла втямити, що це вже така реальність і це все дійсність, а не мій сон. Я переживала за батьків, за сестру…а потім вже просто очікувала.

  Пам’ятаю Рекса. Його господарів теж вбили, волонтери привезли його з Бучі. Я забрала його. Не могла дивитися на те, як він метається кругами. А Марсіка залишила моя сусідка, і обіцяла його забрати, але не забрала. Ну, а кошеня жило у батьків. Після похорону я забилася на дачі. Депресія квітла у повний зріст. Для тварин я намагалася знайти нових господарів. Рекса навіть забрали, але через кілька годин привезли назад. Так ми й залишилися жити повним складом.

    І я тільки смикаюсь й лаюсь, коли Рекс підривається з місця й мало не збиває мене з ніг та біжить до дверей. За ним дрібонить Марсік. Заглядаю на Софійку, яка у манежику перебирає іграшки. Шумно видихаю на радість Рекса й гавкіт Марсіка. Від коридору чую суворе «Сидіти» й запановує тиша. Цей звук змушує мене завмерти на місці й висунутися з кухні. Рекс сидить. Марсік крутиться. Та це майже магія.

- Привіт! – завмирає побачивши мене Ян.

- Привіт! Просто дивлюсь, як в тебе гарно виходить з собаками, – кажу з легеньким відчуттям заздрощів.

Й переводжу погляд на годинник.

- Я сьогодні раніше. Пацієнт переніс візит, – ловить він мій рух.

- Не в образу буде сказано, але це майже, як подарунок долі, – шепочу я.

А він миє руки, йде до манежу й підхоплює Софійку на руки. Малеча щасливо посміхається. Соньці вже дуже цікавий світ довкола. Вона вже розпочала повзати. Й то має дуже кумедний вигляд. Спочатку вона заледве стояла на колінках й робила такі кволі рухи. Потім натренувалася й відкрила для себе той вільний світ. Але я на кухні, готувала вечерю й весь звіринець поряд, тож їй безпечніше було в манежі.  

- Пробач! Сьогодні жінка, яка мала вийти працювати нянею, відмовилася. В неї виникли непередбачувані сімейні обставини, – понуро говорить Ян, переводячи погляд з Софійки на мене.  

- Ясно! А надія була вже близько. Спробуємо ще, – покивала я головою, усвідомивши всі ці нерадісні перспективи.

- Знаю, це зовсім не те, що ти хотіла почути, – зітхнув Ян, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю. – Але я обіцяю знайти когось якнайшвидше.

- Сподіваюся, – трохи сухо відповіла я. – Бо, знаєш, цей дурдом із графіками, тваринами й тепер ще й малюком вже перевищує межі моїх суперсил.

Він кивнув, усміхнувшись винувато.

-Я міг би залишитися вдома завтра… – запропонував Ян, дивлячись на мене своїми втомленими очима.

- Якщо ти так зробиш, це буде справжнім дивом, – мій сарказм був як легкий мороз по шкірі, але мене вразило його старання.

- Добре, я тоді попереджу директора й завтра залишусь, – сказав він впевнено.

- Хотілося б, щоб хоч трохи розвиднілося в цьому темному тунелі, – бурчу я.

Й ми обоє здригаємося від оглушливого «бумц». Обоє озираємося. Сніжок, втративши всю свою котячу гідність, опинився на підлозі. Не дострибнув бідолаха до холодильника. Й вираз його морди…майже шекспірівське страждання! Вуса звисали, як пожухлі квіти, очі виражали глибоку скорботу, а хвіст безпорадно лежав на підлозі. Здавалося, що в цей момент Сніжок пережив справжню екзистенційну кризу. Він сидів нерухомо кілька секунд, обробляючи інформацію про своє фіаско. Потім, з гідністю, на яку тільки був здатен після такого падіння, обтрусився, ніби нічого й не сталося, і, злегка кульгаючи, попрямував до своєї миски з їжею, вдаючи, що саме це й було метою його акробатичного етюду.