Хорхе Луїс Борхес - Шість головоломок для дона Ісидро Пароді

компаньйон Ібнхальдуна. Зі ста п’ятдесяти однаковісіньких друзів були обрані четверо майстрів — саме ті, що треба.

Доктор Ібнхальдун був готовий мене обійняти, але решта, ніби не бажаючи змиритися з тим, що сталося, почали присікуватися до деталей і бурхливо сперечатися своєю мовою. Бідолашний Ібнхальдун намагався в чомусь їх переконувати, але врешті йому опустилися руки. Він сказав, що я маю пройти ще одне випробування — найскладніше, причому на кін буде поставлено їхні життя чи навіть долю цілого Всесвіту.

Він пояснив:

— Цією пов’язкою ми зав’яжемо тобі очі, дамо тобі в праву руку бамбукову палицю, а кожен із нас заховається в якомусь закутку в домі чи в саду. Ти дочекаєшся, поки годинник виб’є дванадцяту, а тоді підеш нас шукати; шлях тобі вкажуть знаки Зодіаку. Ці сузір’я правлять світом. На час випробування ми передамо тобі керування їхніми переміщеннями. Космос стане підвладним тобі. Якщо ти не зіб’єшся і нічого не наплутаєш, світ рухатиметься, як і раніше, але якщо ти помилися — і після Терезів назвеш Лева, а не Скорпіона, той майстер, якого ти шукаєш, загине, а світ опиниться перед загрозою випробування повітрям, водою та вогнем.

Решта друзів підтвердили його слова; всі, крім Ізеддіна. Той спожив так багато салямі, що тепер боровся зі сном, йому аж очі змикалися, а ще він був такий дезорієнтований, що кожному потис руку, раніше він такого взагалі ніколи не робив.

Мені дали бамбукову палицю, зав’язали очі; всі розійшлися. Я залишився сам. Мене охопив несамовитий розпач. Стільки справ одночасно: тримати в голові знаки Зодіаку — і не переплутати їх послідовність; чекати на бамкання годинника, що все ніяк не починав бамкати, — і водночас боятися цієї миті, бо тоді мені доведеться йти блукати будинком, який здавався мені велетенським та геть незнайомим. Я почав викликати в уяві сходову клітку, балюстраду, меблі, на які, вочевидь, буду наштовхуватися по дорозі, підвали, внутрішній дворик, мансардні вікна, щось там іще… Я раптом став чути все: шелест гілок на дереві в саду, кроки поверхом вище, друзів, які виходили з вілли; я почув, як від’їхала машина старого Ісотта Абд аль-Маліка[52], котрий виграв у лотерею фірми «Раджіо». Нарешті всі пороз’їжджалися — і я залишився сам у будинку, сам — але з чотирма друзами, котрі поховалися невідомо де. З першим же ударом годинника я дуже налякався. Ще геть молодий і повний життя, я йшов зі своєю палицею, наче сліпий інвалід, — сподіваюся, ви розумієте, про що я? І відразу повернув наліво, бо зять бубнявого був украй самовпевненим, тож мені подумалося, що знайду його під столом. Весь цей час у моїй голові чергувалися образи: Терези, Скорпіон, Стрілець і так далі — і я зовсім забув, що на сходах має бути майданчик, тому спіткнувся, а потім опинився в зимовому саду. І аж тоді зрозумів, що втратив орієнтацію. Я не бачив ні дверей, ані взагалі стін. Не забувайте, що я три дні пив сам лише чай, тож відчував дуже сильну психологічну напругу. Одначе мені вдалося опанувати себе. Я побачив підйомник для посуду — і здогадався, де я. Потім мені у голову закралася непевна думка, що хтось міг заховатися у дров’яному сарайчику, але ті друзи, при всій їхній освіченості, не наділені нашим креольським жвавим здоровим глуздом.

Я знову повернувся до вітальні. Перечепився об столик із трьома ніжками, що його друзи використовують для спіритичних сеансів, так наче живуть у Середньовіччі. Мені здалося, що на мене дивляться очі людей з геть-усіх олійних портретів (ви будете сміятися, але моя сестра не дарма завжди стверджувала, що я — трохи божевільний: божевільний поет). Я не давав собі впасти в запаморочення і невдовзі побачив Ібнхальдуна, просто витягнув руку — і наткнувся на нього. Без найменших зусиль ми дуже швидко відшукали сходи; як виявилося, вони були ближче, ніж я думав; ми дісталися до кімнати секретаря. Дорогою ми не розмовляли. Я поринув у думки про знаки Зодіаку. Залишивши в секретарській Ібнхальдуна, кинувся на пошуки іншого друза, і раптом почув щось на кшталт приглушеного хихотіння. Чи не вперше у мене закрався сумнів: може, з мене тут насміхаються? Моментально пролунав крик. Я готовий заприсягти, що не переплутав сузір’я, але хтозна, можливо, злість, а потім здивування збили мене з пантелику, відволікли? Та я ніколи не сумніваюся в очевидному. Відтак повернувся назад, постукуючи палицею, зайшов до кімнати секретаря і спіткнувся об щось, що лежало на підлозі. Тоді нагнувся. Моя рука наткнулася на чиєсь волосся. Потім — на ніс та очі. Механічно я зірвав пов’язку зі свого обличчя.

Ібнхальдун лежав на килимі, з рота у нього сочилася кривава піна; я його обмацав, він був іще теплий, але вже мрець. У кімнаті, крім нас, нікого не було. Я подивився на палицю, яка випала мені з рук. На її кінчику виднілася кров. І тільки тоді до мене дійшло, що це я його вбив. Без сумніву, тої миті, коли до мене долинув приглушений сміх, я збився і переплутав порядок фігур; моя помилка коштувала цьому чоловікові життя. А можливо, що й чотирьом людям… Я визирнув у галерею і почав їх гукати. Ніхто не відповів. Нажаханий, я кинувся вглиб дому, пошепки повторюючи: Овен, Бик, Близнюки — аби лише не настав кінець світу. За хвилину я опинився коло огорожі, й це при тому, що вілла займає три чверті кварталу. Тульїдо Ферраротті завжди мені казав, що моє майбутнє — це забіги на середні дистанції. Але цієї ночі я поставив рекорд стрибків у висоту. З розгону я перескочив через двометрову огорожу, а коли вибирався з рівчака, намагаючись повитягувати осколки пляшок, які повпиналися в моє тіло з усіх боків, раптом почав задихатися від диму. Над віллою піднімалася чорна хмара — щільна, як матрацна вовна. Я давно не тренувався, але тут рвонув так, як ніколи не бігав навіть у найкращі свої часи, домчав до вулиці Розетті, озирнувся, побачив, що небо над віллою зробилося немов 25 травня[53], будівля яскраво палала. Ось що може спричинити заміна знаків Зодіаку! Від цієї думки мені пересохло в горлі. За рогом я помітив поліцейського і різко побіг в інший бік, потім я вештався якимись закинутими місцинами, майже нетрями; аж соромно, що на таке досі можна натрапити у нашій столиці, соромно за нас, аргентинців, а ще мене вкрай роздратували собаки: вистачало одному загавкати, як інші підхоплювали, вони валували дуже близько, тож я мало не оглух.