Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

— Ви тут працюєте? — запитав він, уважно оглядаючи мене. Його голос був спокійний, але чомусь одразу викликав недовіру.

— А що, не видно? — саркастично відгукнулася я, вказавши на свої брудні штани й побиті черевики.

— У мене є справа до Роуз. - тихіше вимовив він, уважно дивлячись на мене. - Не підкажете де я можу її знайти. 

— А що саме вам від неї потрібно? - я насторожилась, приготувавшись тікати. Дуже мало людей знали мене, тож зустріч з незнайомцем віщувала проблеми. 

— Я так розумію, що ви та, кого я шукаю. - він всміхнувся, окинувши мене поглядом. - Для вас є робота. 

Моментально відгукнувшихся цікавість, голод та бажання комфорту одразу ж загшулило почуття небезпеки. Від цього чоловіка віяло чимось поганим, чимось до біса злим.. 

— Чому саме я? - я знову відкинулась спиною на стіну, підпираючи свій рюкзак. - В порту повно інших робітників. 

— Це специфічна робота для когось з вашими.. - він зробив паузу, ніби підбираючи слова, і знову скептично оглянув мене. - навичками. До того ж за вас замовив пару слів один наш спільний знайомий…

Я насупилась ще сильніше. Навичками? І хто це взагалі міг щось про мене казати? 

І в цей момент моя недобита свідомість таки розщедрилась на спогади, що їй, взагалі то, невластиво. Бар, випивка.. багаааато випивки.. Чорт, я попросила Фреда підшукати мені підробіток?! Чомусь у пам’яті спливла фраза “не зовсім законно”. Бляха.  

— Шукайте когось іншого, — відрізала я, намагаючись не звертати увагу на невчасно забурчавший живіт.

— Справа дуже прибуткова. — його погляд зупинився на моїх руках, які нервово стискали край ящика. — А вам потрібні гроші.

— Вау, детектив. І що ж це за справа?

— Просто доставити посилку. — він простягнув невеликий паперовий пакет.

— Що там? — запитала я, не торкаючись пакета.

— Вам краще цього не знати.

Типово. Всі "прибуткові" справи завжди починаються з цього кліше. 

Я задумалась. Його манера говорити мене дратувала, але щось, чи то у його словах, чи то у внутрішніх відчуттях, змушувало мене вірити, що я легко зможу це виконати.

— І що я отримаю? — поцікавилася я, нахиливши голову.

Він назвав суму, і я мало не вдавилась повітрям. Ці гроші могли вирішити всі мої проблеми на місяць вперед. Я обережно озирнулася і побачила що ми тут поки одні.

— А як мені їхати? — запитала я, ховаючи свій шок за байдужим тоном.

— Це вже ваші проблеми. — сказав він, ніби я спитала якусь дурню. — Мені ж потрібна відповідь. Час не гумовий.

Я глянула на пакет. Мої руки почали свербіти, ніби знали, що вже візьмуть його. Проте ще раз згадавши сумму, я стиснула зуби. Перестати ночувати у закинутих будівлях, куди вже регулярно почала навідуватись поліція? Перестати їсти вкрадену їжу? Працювати на виснажливій і низькооплачуваній роботі? Це занадто привабливо..

— Якщо мене спіймають, я скажу, що просто знайшла це на вулиці, — попередила я.

— Цього не станеться, якщо ви будете обережні.

Його усмішка була надто впевненою, і це змусило мене насторожитися. Але, чорт забирай, що я втрачаю? Що я взагалі можу втратити?! 

— Домовилися, — сказала я, вихопивши пакет з його рук і швидко сховавши той у рюкзак.

Він усміхнувся так, ніби виграв джекпот, і передав мені конверт з місцем зустрічі та невеликим авансом. 

— Чекаю вас тут через добу.

Коли він пішов, я подивилася на рюкзак, ніби його новий вміст міг мені відповісти. 

— У що я, чорт забирай, вв’язалась? — пробурмотіла я, засовуючи його до рюкзака й відчуваючи, як хвиля адреналіну прокидається десь у грудях. Чомусь з’явилось хвилювання, що мої дії комусь не сподобаються, але я його відкинула. До біса тих, кому це може не сподобатись. Їх тут нема. Але є я, і мені потрібні гроші. 

Хвилювання швидко витіснило чітке усвідомлення, що це початок чогось нового і дуже хвилюючого.