Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 5. Цікава зустріч

Денна спека почала спадати, залишивши по собі втому. Я сиділа на перевернутому ящику в порту, ховаючись у тіні ржавого контейнера, і міркувала, що ще можна зробити для виживання. Мої руки все ще боліли від попередньої "роботи" — навантаження ящиків з рибою, яка, здається, смерділа навіть через гумові рукавиці.

— Розі, ми збираємось в бар, перекинемо пару склянок. - гукнув мене один з моїх “колег”, підійшовши в компанії трьох інших портових робітників. - Ти з нами? 

— Я на мілині, Фред. - махнула рукою я, згадавши закинуту халупу, в якій мала честь ночувати останні дні. 

— Ой, та годі тобі! - він легко розсміявся і застрибнув на ящик, сівши поруч зі мною і штурхнувши мене в плече. - Ну ж бо, склади нам компанію, а то мені з цими телепнями і розмовляти вже нема про що! Ледь не почали анекдоти один одному номерами розказувати!

— Гей! Це ми телепні? - два брати з нашої бригади перезирнулись і зробили загрозливий крок в наш бік. 

— Та годі вам, я тут намагаюсь даму запросити випити з нашою компанією! - махнув на них рукою Фред, безтурботно сміючись, після чого знову звернувся до мене. - То що скажеш? Я пригощаю. 

— В тебе що, день народження? - я всміхнулась, знімаючи брудні рукавиці і потягуючи затерплу спину. 

— Ні, просто трохи грошей маю. - він нахилився, тихо шепнувши мені на вухо. - Та й, якщо чесно, пригостити я готовий тільки тебе. 

Я всміхнулась, тихо хмикнувши своїм думкам. 

— То що, мені шукати бальну сукню? - я підняла на них очі, і хлопці помітно зраділи. 

— В портовий то бар? - Фред розсміявся, зістрибнувши з ящика і галантно подавши мені руку. - Пішли вже. 

В барі були самі вантажники і робочі з порту, не рахуючи спритної жіночки за стійкою. Не встигла я сісти за один із брудних столів, як переді мною миттєво опинився келих з пивом. 

— Сподіваюсь ваша високість не гнушається пити місцеве пійло, бо іншого запропонувати поки не можу. - усміхнено сказав Фред, сівши поруч зі мною. Інші хлопці також підтягли стільці і  розсілись за столом, тримаючи в руках випивку. 

Це був спокійний вечір. Вечір, сповнений дурними й, іноді, смішними жартами та історіями. Інші портові робітники час від часу кидали на нашу компанію косі погляди, чи то через регіт хлопців, чи то через мою присутність. Так, як не дивно, але дівчата нечасно працюють в порту, не рахуючи сумнівних напіводягнутих осіб. Проте зараз мені було байдуже на їх погляди, як і місяць тому, коли я попросилась на роботу до місцевого бригадира. Безспірно, спершу було важко. Тіло ледь не вмирало від навантажень кожен вечір, а зранку була дика крепатура. Проте я не могла дозволити собі пропустити хоч одну зміну. Ледь не потрапивши до поліції при черговій крадіжці їжі, я чомусь чітко усвідомила, що мені не можна до копів. Не можна, щоб мене спіймали.. 

Під кінець вечору, випивши не один келих, я помітила як Фред відійшов до стійки і розрахувався крупними купюрами з доволі набитого грошима конверту. Коли ж він повернувся - алкоголь в моїй крові та цікавість взяли гору над обережністю та почуттям такту.

— То що ми святкуємо? - почала допитуватись я. 

— А що, мені вже не можна запросити гарну дівчину випити зі мною? - він знову розсміявся і приклався до свого келиха. 

Інші хлопці поглянули на годинника і почали розходитись по домівкам. Ми ж з Фредом незабаром лишилися сидіть вдвох, допиваючи вміст наших склянок. 

— Фред, зізнавайся. - я вже пішла напролом. - Звідки гроші? 

Він хмикнув, опустивши очі і потираючи келих пальцем. 

— Тобі ж необов’язково стирчати в порту, щоб знайти підходящу роботу.. - почав він. - Та й в порту для тебе точно знайшлась би інша, більш приваблива і комфортна робота.. - він підняв на мене усміхнені очі і знову опустив їх. 

Як дитина, ну чесне слово. 

— Як галантно з твого боку, запропонувати мені стати портовою повією! - я штурхнула його в плече. - Але я серйозно. Мені гроші не завадили б, тож якщо можеш порадити якийсь підробіток, який не включає брудний матрас в якомусь притоні - я б була тобі вдячна. 

— Нууу.. - він потер потилицю, задумавшись, поки я не зводила з нього погляду. - Я можу спитати у свого знайомого, чи треба ще люди.. Проте робота не звичайна. - він подивився на мене. 

— Мені байдуже. - серйозно відповіла я. 

— І не зовсім законна.. - додав він тихіше, не зводячи з мене погляду. 

— Байдуже. - відповіла я, не задумавшись ні на мить. 

Можливо завтра, при тверезій пам’яті, я пожалкую про це. Проте зараз це мене не хвилює від слова зовсім. 

— Що, справи настільки погані? - він сумно хмикнув, і знову втупився в склянку. 

— Ти не уявляєш, наскільки. - тихо відповіла я, одним ковтком допивши пиво і підводячись з-за столу. 

Час повертатись і хоч трохи поспати, бо завтра знову на роботу. 

— Чекай. - Фред схопив мене за рукав куртки, зупиняючи, і я глянула на нього. - Я запитаю. Але нічого обіцяти не можу. 

— Дякую. - я всміхнулась і нахилилась до хлопця, якийсь залишався сидіти. Ніжно цьомнувши його в брудну щоку, я додала. - І за випивку також. - випроставшись, я пішла до дверей. - До зустрічі на роботі! 

 

Фреда не було на роботі вже декілька днів. Може пішов в загул, абощо. Насправді це не моя справа. І без нього проблем вистачає. Копи накрили мій черговий прихисток, при цьому ледь не помітивши мене, тож зараз я рішуче налаштована після зміни пройтись по місту в пошуках роботи. Маю ж я хоч щось вміти, окрім як красти та ховатись?! 

Але це плани на вечір, а зараз час обіду, тож я присіла на свій облюбований ящик, притискаючи рюкзак до стіни, і постаралась не думати про почуття голоду. Їжу, та й інші деякі речі, довелось залишити при втечі, тож цей рюкзак зараз був буквально усім, що я маю.

Поки я безцільно дивилася на нескінченний потік людей і вантажів, до мене підійшов чоловік у темному костюмі, якого я б точно не очікувала побачити в порту. Його вигляд був настільки не підходящий до місця, що я не могла не звернути увагу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍