Grimnox - Шум Тиші, Grimnox

6 розділ "Сон"

     Сон огорнув Чарлі м’яким серпанком, наче вранішній туман. Він відчув знайоме тепло і, піднявши голову, побачив її… Мати. Вона стояла перед ним, така, якою він її пам’ятав: ніжні риси, теплі очі, тонкі пальці, що колись лагідно торкалися його волосся перед сном. Вона всміхалася.

— Ти так змінився, — сказала вона, простягаючи до нього руки.

     У грудях щось стислося. Чарлі боявся поворухнутися, боявся, що це видіння розвіється, як дим. Але вона не зникла. Вона чекала. І він, не стримуючи сліз, кинувся до неї, міцно обіймаючи, ніби боявся втратити вдруге. Вони довго стояли так, а потім, мовчки, разом зробили перший крок у напрямку міста. Воно виглядало так, як він його пам’ятав.

     Вони гуляли вулицями, тримаючись за руки, як колись давно. Парк був ідеальним: чисті доріжки, незаймані лавки, не зламана жодна гойдалка. Озеро віддзеркалювало небо, спокійне, нерухоме. Вона гладила його по плечу, так, як робила завжди, коли йому було страшно.

     — Тут так добре… — прошепотів він.

     — Так, у нас все добре, — відповіла вона.

     Дорога привела їх у центр міста. Площа, залита жовтим світлом ліхтарів, дихала спогадами: знайомий аромат свіжого хліба, дитячий сміх, ледве чутний вітер між будинками. Чарлі відчував безпеку. Тишу, яку він так любив. І, можливо, саме вона почала заколисувати його. Він ледь не заснув на ходу, коли раптом на горизонті з’явився він…

     Вони дійшли до будинку, і він вже не здавався покинутим. Яскраве світло вікон, доглянуті квіти на ґанку, навіть повітря було наповнене теплом. Вони відчинили хвіртку і ступили на подвір’я.

     На порозі стояв батько.

     Чарлі завмер. Все в ньому підказувало: розвернися, біжи. Але щось у його постаті змінилося. Це не був той чоловік, що гримав кулаками по столу, не той, що залишав його плакати в темряві. Перед ним стояв батько, в очах якого було щось інше — жаль. Каяття, яке не потребувало слів.

     Чарлі мовчки підійшов ближче. Його батько зробив те ж саме. Вони обійнялися. Без слів. Без пояснень. Лише обійми, яких не було багато років.

     — Пробач мені, — тихо сказав батько.

     І цього було достатньо.

     Вони разом зайшли всередину. Чарлі оглядав будинок, що так нагадував минуле. Всі ті події, які він намагався забути, поверталися — біль, образи, нерозуміння, побиття, сльози матері. Але тепер вони більше не боліли. Вони просто були. Як частина його самого. І він більше не тікав від них.

     Вони сіли за стіл. Старий дерев’яний стіл, як у дитинстві. Їжа була гарячою, запашною, на смак такою ж, як колись.
На годиннику — 18:50.

Чарлі підняв голову.

Його батьки мовчали.

ВОНИ дивилися на нього…

ВОНИ не моргали…

Щось у його шлунку скрутилося в тугий вузол.

— Щ-що…?

— Прокинься, — сказала мати.

Голос був глухим, чужим.

— Прокинься, — повторив батько.

Їхні голоси звучали в унісон. Повторювалися. Знову. І знову.

— ПРОКИНЬСЯ!!!

     Їхні обличчя почали змінюватися. Танули, як віск, що сповзає зі свічки. Світ навколо розпливався, мов фарба на воді. Чарлі заплющив очі. А коли розплющив — він уже не сидів за столом. Він лежав на дивані в темному, сирому будинку. І голоси… Вони більше не були лише шепотом у стінах.
Вони були скрізь.

— ТОБІ ТУТ НЕ МІСЦЕ.

— ТИ НЕ ПОВИНЕН БУТИ ТУТ.

— ТИ ПОВИНЕН ЙТИ.

     Це були вони. Батьки. Але їхні голоси більше не звучали знайомо. Вони були холодні, глибокі, спотворені. Як порожнеча, що тягне за собою.

Чарлі схопився, закрив вуха руками, але це не допомагало.

Голоси розривали його зсередини.

Його тіло здавалося важким, але водночас легким. І він більше не відчував страху. Лише… Полегшення?

Можливо, вони мають рацію?

Він підійшов до вікна.

Дощ повільно стікав по склу.

Світло ліхтарів розпливалося в сутінках.

Ще один крок.

Ще один…

Якби він просто зробив це, усе б закінчилося.

— ТАК, — прошепотів знайомий голос матері.

Його пальці торкнулися холодного скла.

Він вдихнув...

І зробив останній крок...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍