Grimnox - Шум Тиші, Grimnox

3 розділ "Місце, де раді"

     Дочекавшись ранку, Чарлі пішов у напрямку його старого дому. Ці дороги... були такі рідні, але йому було байдуже, він просто йшов прямо, доки не побачив місце, куди він і прямував. Будинок височів на віддаленому пагорбі, мовчазний і величний, немов привид минулого. Його колись розкішні сірі кам'яні стіни були вкриті мохом, а ледь помітні тріщини на фасаді нагадували зморшки на обличчі мудрого старця. Високі вікна, раніше прикрашені витонченими завісами, тепер чорніли пустотою, відбиваючи лише мерехтіння хмарного неба. Дикі троянди та плющ заполонили колишні доглянуті клумби, а гравійна доріжка, що колись вела до важких дубових дверей, давно заросла травою.

     Всередині панувала напівтемрява, а вологий запах старої деревини, пилу та залишків минулого життя заповнював простір. Павутиння в кутках стелі хиталося від найменшого подиху вітру, що просочувався крізь щілини у вікнах. Старий паркет рипів під ногами, віддаючи луною в порожнечі залів. Колись розкішний інтер’єр – позолочені карнизи, різьблені меблі, важкі оксамитові гардини – все це покривало час, але залишалося вірним своєму величному вигляду.

     Та попри всю цю покинутість, Чарлі відчував тут тепло. Кожен куток цього будинку пам’ятав його дитинство: шурхіт сторінок у бібліотеці, аромат гарячого шоколаду в старовинній кухні, легкий сміх, що лунав із просторої вітальні. Тут усе було знайомим і рідним. Сирість і морок не мали влади над спогадами, які наповнювали простір особливим затишком. Будинок був пустим, але не чужим. Він був домом...

     Тиша... Вона тут була особливою – не пустою і глухою, а наповненою спогадами. Чоловік стояв посеред запиленої вітальні, і ця тиша обіймала його, наче старий друг. Жодного шуму ззовні: ні машин, ні голосів людей, тільки зрідка десь у саду шарудів вітер у сухому листі.
Він провів рукою по вкритому пилом столику – темна деревина проявилася під сірим шаром забуття. У цьому русі було щось майже ритуальне: ніби торкнувшись поверхні, він пробуджував спогади, давав дому шанс ожити.

     Він підняв старий плед, що впав із крісла. Колись м'який, зараз він був важким від пилу і сирості, та все одно рідним. Чарлі струснув його – дрібні часточки пилу злетіли в повітря і повільно осіли під світлом, що пробивалося крізь вікно.

     Коли він узявся за вицвілий килим біля каміна, під ним виявився знайомий вигин у дошках – його особиста схованка. У дитинстві він ховав тут записки самому собі, маленькі таємниці, які тепер могли бути лише клаптиками паперу, погризеними часом. Він обережно підчепив дошку. Усередині лежала пожовкла від часу записка. Він розгорнув її й прочитав свої ж слова:

"Рано чи пізно, всі люди помирають"

     Його губи слабо скривилися в посмішці, а очі наповнились слізьми. Тиша навколо стала ще ближчою, майже живою. Чарлі зітхнув і провів рукою по каміну, знімаючи шар пилу. "Треба прибратися", – подумав він. Але в його русі не було поспіху. Він знав, що має час. І головне – знав, що нарешті повернувся туди, де завжди був його дім...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍