Марк Лівін - Рікі та дороги

Я бачив перед собою всю галявину, а за кілька кроків від намету — смугу дерев.

— Матвію!

Темрява розповзлася, і чорне гілля, яке тяглося стіною, стало окремими деревами. І між ними я бачив страшні силуети, які зникали відразу по тому, як я зупиняв на них погляд. Я почув те саме шарудіння, через яке прокинувся, а тоді вітер відігнав хмари і мій зір зловив один силует, який не зникав. Я побачив очі, які визирали на мене з-поза дерева.

— Матвію!

Я не витримав і сказав:

— Ну, що? Що ти заладив «Матвію, Матвію!»?

Мої долоні стислися в кулаки від несподіваного бажання чимшвидше дізнатися, хто мене кличе з-за дерев.

— Я тебе не боюся, — сказав я. — Виходь!

— Правда?

— Так. Ти мене зовсім не налякав. Мені не страшно.

— І мені не страшно.

Тоді силует вийшов з тіні, і я побачив собаку.

Живого собаку, середнього на зріст, кошлатого, з великими вухами. За кілька кроків від мене. Це було насправді, мені це не снилося. Собака приязно сказав:

— Я тебе не лякатиму.

* * *

Коли я прокинувся, сонце було прямісінько над головою і добряче припікало. Я спав за кілька кроків від намету, солодко, аж слина з рота стікала на землю.

Я встав і випив мало не всю пляшку води.

Двічі по дев'ятнадцять ковтків.

Сиджу, чекаю, поки захочеться пісяти.

Думаю, що ж це таке було зі мною вночі?

Ох і примариться в темряві всяке!

Розмовляти з собакою. Світ іще, напевно, такого не бачив. Нарешті відчуваю поклик природи. Відходжу за дерево.

Бачу: на землі відбитки собачих лап.

Намагаюся більше не дивитися під ноги, щоб усяке не лізло в голову.

Від людей зовсім не далеко, тому вдень тут часто гуляють різні собаки.

Очевидно.

Збираюся снідати.

Дістаю банку сардин і відкриваю її армійським ножем.

Сідаю на землю й починаю інтенсивно жувати. Кожен шматочок не менш ніж двадцять разів. Думаю, що ж такого повинно статися, щоб сьогодні я поставив вищу оцінку, ніж учора? Думаю про те, що життя треба насичувати новими емоціями й почуттями, щоб мати змогу інакше дивитися на ситуацію й мати, з чим порівнювати. Думаю, що до цього всього треба мати снагу. А звідкіля їй узятися, якщо в мене зараз єдине бажання: затіняти траву? Навіть лічити не хочеться. Куди подівся мій запал?

Коли мені щось подобається, я ставлюся до цього фанатично і забуваю про решту всього. Минулого року я зімлів, бо довго катався на велосипеді. Просто прийшов додому і гепнувся на підлогу. Бабуся дуже сильно перелякалася, викликала швидку. Лікар послухав мені серце, поміряв температуру, подивився горло, але нічого дивного не виявив. Тоді запитав мене, чи я сьогодні щось їв. Я сказав, що нічого не їв. Він запитав чому. Я сказав, тому що весь день їздив на «Тисі».

Лікар тоді сказав бабусі: «Ну от, він просто витратив усі сили на велосипед, а ви непокоїлися». А мені він сказав: «Це дуже добре — так сильно чимось захоплюватися, але їсти не можна забувати, бо це може погано закінчитися». Але я дуже добре пам'ятаю, що був тоді дуже щасливим. Це хороший спогад. Про снагу та про речі, які ти дуже любиш.

Мені просто треба знайти свій велосипед.

Але не забувати їсти.

* * *

Трохи раніше я згадував про маму й тата, а ще про бабусю. Думаю, треба розповісти про все, щоб не було плутанини.

До дванадцяти років я жив разом із мамою й татом. Підлога в нашому будинку була вистелена дубовим паркетом, я досі пам'ятаю, як мої босі ноги ним лопотіли, і це був дуже хороший звук — звук мого дитинства! Я дуже давно його не чув. Ще в нас були холодні гранітні сходи в коридорі, на яких я любив сидіти влітку, горище з речами й підвал, який приємно пахнув сирістю та пилом.

Мама часто смажила налисники на кухні й наспівувала пісень із радіо, від неї пахло корицею та цукровою пудрою.

Найбільше у світі я любив мити з мамою посуд, у нас був особливий ритуал: мама набирала повнісіньку раковину гарячої води, додавала в неї мила, і вода ставала пінною. Мама давала мені білий вафельний рушник, а сама занурювала руки в піну та спочатку мила глибокі тарілки і давала їх по одній мені, а я їх брав обома руками й витирав, а потім вона мила звичайні тарілки і давала їх мені. І на всіх тарілках були намальовані квіти й собака з одного боку, а з іншого — хлопчик і дівчинка, тобто їхні силуети, і я постійно фантазував, що вони з цих тарілок вискакують і живуть своїм життям, поруч із нами, і хлопчика звали Гензель, а дівчинку Ґретель, бо це була моя улюблена казка, і найбільше мені хотілося знати, як їм вдавалося жити в хатинці з пряників і не поїсти всі меблі. Мама казала, що вони їх трохи надкушували.

Потім я складав усі тарілки в шафу; я знав, що: глибоких тарілок у нас 8;

і звичайних тарілок у нас 12;

і ложок у нас 13;

і 14 виделок;

а 1 має погнуті зубці.

А якщо ми мили посуд довго, мої пальці трохи розмокали від того, що я брав мокрі тарілки, і ставали зморщеними, але мене це тішило, і мама казала, що в мене пальці як у дідуся, і ми з нею з цього дуже сміялися.

Тато рідко бував удома, їздив у постійні відрядження. Я знав, що він там будує щось дуже велике. Поки тата не було, я забував його вигляд, і після деяких неприємних випадків мама за кілька днів до його повернення показувала мені нашу спільну фотографію й казала, що це тато, що він за кілька днів приїде і буде з нами. Але я все одно забував, яке в нього обличчя, але пам'ятав його зачіску, і, коли він повертався й присідав переді мною, я руками робив «їжачка» на його короткому волоссі — так ми з ним віталися.

Якось після повернення тато зробив мені апарат мисливців за привидами з бластером і пасткою на гумці. Коли майстрував, сильно поранив руку, і ми утрьох із мамою їздили до лікарні, щоб йому наклали пов'язку. А коли повернулися додому, я взяв апарат до рук і побачив, що на ньому було трохи крові. Та він був точнісінько такий, як