Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

— Все, що забажаю, — прогарчав він, безкомпромісно впиваючись у мої губи своїми жадібними, наполегливими губами, та одночасно роблячи зі мною розпусне селфі!

Розум розчинився і все, на що я виявилася здатна, це солодко тремтіти, без залишку поглинута поцілунком. Ще ніколи я не цілувалася ось ТАК, по-справжньому. Перед моїм від’їздом з дєрєвні Ванька поцілував мене, але це було зовсім не те! Якось грубо, вульгарно, із запахом перегару та гнилих зубів. Ще й неподалік місцевий п’яний снохач біля ізби свого сусіда сер, аж поки його старий пес за прутня не вкусив, і смерділо що страшне!

Тому я навіть уявити не могла, ніби поцілунок може бути таким смачним. Вишуканим, майстерним, справжнім витвором мистецтва. І що від нього тіло може так розімліти, а внизу живота почати розгорятися вогонь, від якого аж страшно.

— Не треба! — безнадійно простогнала я.

— Не треба чого? — хитро примружився чоловік, зводячи мене з розуму оксамитовими нотками свого голосу.

— Цього! — видихнула я, кусаючи губи.

— Цього? — протягнув він, роблячи ще один кадр. — Хочеш сказати, що не треба продовжувати?

— Будь ласка, припиніть! — заблагала я, закидаючи голову і мружачись, коли губи ректора торкнулися моєї шиї,  до моїх вух долетів ще один звук, що сповіщав про роботу камери. — Ви не маєте права це робити зі мною! Я…

— Ну, що ти зробиш? — посміхнувся Мирослав Поплавленс. — Поки ти в цих стінах, то як і всі інші, повністю перебуваєш у моїй владі. А вона тут абсолютна! І ні, скаржитися нема кому і немає як. Тож змирись із цим маленьким простим фактом.

Який жах, тільки не це! Весь цей час, що я берегла себе до весілля… Мені навіть на думку не спадало, ніби я можу втратити цноту ось так! З чоловіком, якого вперше побачила менш ніж годину тому. Що найгірше, моє тіло зрадливо бажало цього чоловіка. Бажало не просто зайнятися цим, ні! Воно хотіло саме ректора! З Ванькою в мене не було й тіні подібних бажань, навіть коли він дозволив мені подивитися, як шпекає улюблену козу свого дєда. І на майбутню першу шлюбну ніч я дивилася як на щось обов'язкове, що повинна зробити, бо так треба; бо я жінка і це мій обов'язок — задовольняти свого чоловіка в ліжку, народити йому діточок, і таке інше. Тому тепер, коли кожна клітина мого тіла горіла від дотиків ректора Таємної Академії, я відчувала водночас сором, страх і невідоме раніше почуття, яке, напевно, називалося жагою.

— Ні, я не хочу ось так… вперше…

— Треба ж, то ти незаймана? — з інтересом промовив він, складаючи селфі-палицю. — Яка цікава несподіванка.

Мені здавалося, що я зараз зомлію. Просто збожеволію від суперечливих почуттів, що переповнювали мене! Але зненацька лорд ректор відступив, випускаючи мене з обіймів. Кілька секунд я розгублено дихала, витріщаючись на нього, а потім квапливо поправила футболку.

Він що, передумав? Чи?..

— Знаєш, це буде цікаво, — підступно промовив чоловік, знову підступивши до мене. Але цього разу — вже сховавши телефон, тож не для ще одного розпусного селфі. Лише аби провести пальцями по довгому білявому волоссю і торкнутися шиї, зав'язуючи на ній білу стрічку, що з'явилася з повітря. Після чого знову, лише на секунду, заволодів моїми губами, а наступної миті вже зник! Просто взяв і зник, залишивши мене в кімнаті одну! Злякану, розгублену…

І заведену.