Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

собою мету, до якої треба йти попри все. У його випадку — знайти чергового вбивцю, маньяка чи ґвалтівника. Справді, тут не слід зважати на дрібниці.

Проблеми почалися, коли прийшло усвідомлення: з якогось моменту, що його проґавила, душогуби витіснили з Кобзаревої голови її.

Отак пішов незворотний процес.

Поки Олег вирішував квартирне питання, на побутові незручності не зважав. Та з якогось моменту відчув: псує життя іншим. Уже з міліцейського Главку цікавилися в Пасічника, чому це в Святошинській управі офіцер спить у камері попереднього ув’язнення. Знайшовши візитку одного з колишніх брокерів, який скаржився на проблеми з законом і бандитами водночас, Олег подзвонив, зустрівся і поговорив із людиною душевно. У того лишилася невеличка клієнтська база, яка не втратила актуальності через те, що потенційні покупці однаково не могли дати справжню ціну. Адже посередники включали в неї свій відсоток, це збільшувало вартість. Крім того тиснув борг — надумався на початку кризи позичити, аби втримати контору й працівників, й тепер доводилося смоктати лапу. Капітан міліції, тим більше — з «убивчого» відділу, мав можливості все це залагодити. Натомість отримав кілька контактів людей, готових платити напряму. Поторгувався, трохи скинув, знайомий юрист оформив оборудку майже задурно.

А потім Кобзареві пощастило. Знайшовся дах над головою — однокімнатна шпаківня в рідному районі, недалеко від колишнього помешкання. На неї впритул вистачало половини грошей, отриманих від колишньої. Там мешкав алкоголік, який все з хати продав і нарешті, на тиху радість рідні, помер на брудному матраці. Спекатися спадку у вигляді нерухомості, яка раптом упала на голову, всі хотіли дуже швидко. Олегові лишалося випередити інших бажаючих.

Звісно, тепер тут були старі, куплені через оголошення меблі. Новий власник об лаштував житло в мінімалістському стилі. Зате нічого зайвого. Широкий, доволі зручний та важкий, з натурального дерева диван. Кобзар його розклав раз і спав, часом навіть не застеляючи. Глибоке крісло, теж із цільного дерева, єдиним недоліком якого минулий власник вважав потерту оббивку. Комод, телевізор на ньому — Олег час від часу любив валятися й перемикати канали, виключаючи мозок та стежачи за тим, як блимає й міняється картинка. Єдина нова річ — ноутбук, який не мав окремого місця. Більше свою обитель самітника він нічим не обтяжив. Брудний одяг носив у пральню. Поки не забруднив — кидав на крісло, кухонний ослін чи на підлогу.

Саме так Олег Кобзар уявляв собі затишну оселю.

Повернувся ближче до третьої ночі, взявши після Бабиного Яру ще два замовлення. По дорозі назад звично завернув до цілодобового маркету, прихопив пляшку віскі. Дешевого, навіть, як підозрював, пальонки. Проте від горілки мав печію, а коньяк підробляли частіше й гірше.

Куртку — на вішак у маленькому передпокої.

Джинси й светр — на крісло, до загальної купи шмаття.

Ввімкнув телевізор. Умостився на дивані як був, у самих трусах.

Пив не через те, що тягнуло й вважав себе алкоголіком. Тим більше не з бажання пом’янути Свистуна, не вартого доброго слова й по смерті. Ще до нинішнього дня встиг нажити собі на пекельний казан.

До війни Олег міг спати ночами. Не завжди висипався, спокійний здоровий сон узагалі був рідкістю. До такого режиму звикає кожний сищик.

Повернувшись з Донбасу, просто перестав спати.

Тому й підписувався на нічну роботу частіше, ніж хтось інший.

Алкоголь присипляв, лиш коли в пляшці лишалася третина. Й однаково сон був коротким. Зате — був, і це вже добре. Залишки Кобзар знаходив у собі сили не допивати вранці, а виливати в унітаз.

З екрану підморгнула якась співачка, послала повітряний цілунок.

А потім почув вибухи — вони завжди починалися в голові, коли засинав. Розумів — це схоже на початкову стадію шизофренії. Та інакше, ніж під канонаду, засинати не міг.

Навіть після випитого.

7

— Тягне тебе до таких місць.

— Нормальне місце. А тобі не набридло кожен раз на це нарікати?

— Треба рости, Лилику. Подібні гадючники карму псують.

— Ага. Зате кабаки, в яких звик сидіти ти, карму чистять.

Хоч Ігор Пасічник зараз не виглядав на мільйон доларів, як належить керівникові служби безпеки великої корпорації. На зустріч прийшов у скромних, навіть дещо заяложених джинсах, дешевих черевиках, сірому светрі під горло й синьому пальтечку, родом явно із секонд-хенду. Образ вічного бюджетника довершував не знати на якому горищі відкопаний повстяний картуз.

Щойно чоловіки вмостилися за дальнім столиком, Пасічник зняв його, оголивши овальну лисину.

Вона вже намічалася, коли Кобзар прийшов працювати у відділ з розкриття особливо тяжких злочинів. Перехід збігся в часі з призначенням Пасічника начальником відділу. Він уже тоді нагадував не грізного мисливця на вбивць, а такого собі простуватого дядька, вайлуватого ведмедика. Так опери називали Пасічника позаочі, навіть коли його ще не поставили старшим над ними. Згодом, подавшись на підвищення в Головне управління, прізвисько забрав із собою. Буваючи там час від часу, Кобзар на власні вуха чув у коридорах, як Ведмедика згадували незлим тихим словом.

У свої сорок вісім відставний підполковник Ігор Пасічник виглядав років на десять старшим. Вже намітилися мішки під очима. Ніс-картоплина робив його схожим одразу на кількох акторів-коміків. Регулярні — Кобзар це знав, — походи в спортзал та басейн не допомогли позбутися кругленького пузця, яке той намагався приховати, міцніше затягуючи пасок. Проте зовнішність оманлива. Хто встиг запізнати Ведмедика ближче й краще, — того точно не зіб’є з пантелику цей мирний з вигляду типовий селюк. Пасічник вирізнявся гострим розумом, умінням розробляти стратегії, ризикувати й приймати нестандартні рішення. Починав службу знизу, з патруля. Вже потім, ставши оперативником, вивчив усі нюанси своєї роботи. Очоливши відділ, завжди брав їх до уваги, робив поправки на те, що ідеалу не буває і стандарти завжди можна порушити на користь кінцевого результату. Через те хватку мав залізну, як всякий, хто мислить асиметрично.

Не дивно, що одного разу Пасічнику стало тісно на посаді нібито керівній, досить високій, але яка не давала можливості вирішувати щось самостійно. Водночас він переставав бути зручним для міліцейського керівництва. Випереджаючи неприємні події, Пасічник тихо пішов у відставку через стан здоров’я, хоча тут міг дати фору багатьом. А за короткий час обійняв непомітну посаду у фінансово-промисловій групі «Капітал-Україна», яка мала інтереси в різних сферах — від банківської до виробничої.

Звісно, підполковник домовився про такий хід раніше. Й не лише через втому від кабінетної, здебільш неефективної роботи. Це сталося відразу після скандалу на Миколаївщині, в маленькій провінційній Врадіївці.

Того літа врадіївські міліціонери викрали,