Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

— Життя — воно не просте, сам же розумієш.

— Слухаю, — Пасічника попустило, як завжди траплялося в подібних випадках.

— О двадцятій десять наш друг поїхав до клубу «Торнадо», це заклад на Подолі, — він перейшов до манери рапорту. — За тиждень, що я його водив, був там удруге. Схоже, частий відвідувач, та навряд постійний клієнт.

— Це важливо?

— Це мій висновок.

— Отут ти весь, Лилику. Робиш висновки, які ніколи не стосуються основної справи. Але для чогось усе одно сушиш над цим голову.

— Завжди хочу мати повну картину.

— Тільки не завжди вона потрібна, — відрубав Пасічник. — Бач, ми вже витрачаємо на зайві тертя купу часу.

Іншим разом Олег би заперечив. Тут утримався. Роздушив бичок у попільничці, провадив далі.

— Я провів його до «Торнадо». Був сам. Назад, додому, приїхав за дві години й з бабою.

— Не люблю цього слова.

Кобзар уявив, як Пасічник скривився.

— З дівчиною, так влаштує?

— Свідок? — довго пояснювати не довелося, й Олег відчув настороженість.

— Довелося все міняти на ходу. Але в результаті наш приятель... Як би це пояснити... Скажемо так: налетів на кулю з власного пістолета.

На тому боці довго мовчали.

— Як знав. Звівся з тобою, — почув нарешті. — Дівчина, сподіваюсь, того всього не бачила?

— Баба... дівчина забралася геть. Але чула, як наш друг назвав мене на прізвище, ім’я, ще й Лиликом.

На тому боці запала гнітюча мовчанка.

— Кисло, — сказала коротко трубка. — Ідеї є?

— Навалом. Дівчину звуть Міленою. Ім’я не таке вже рідкісне зараз, та однаково їх не так багато, як Марин чи Оксан. Прізвища не знаю, де живе — теж. Проте зуб даю: наш друг знайшов її в «Торнадо». Зовнішність ефектна, ім’я прикметне. Думаю, вона завсідниця.

— Професіоналка?

— Там не клуб із повіями, Ігоре. Не бордель підпільний. Дівчина з категорії шукачок пригод. Могла поїхати сьогодні з нашим другом, бо бачила його там кілька разів. Тому довіряє. Ну, і навряд це в неї перша подібна пригода.

— Що від мене треба?

— Акуратно вирахувати Мілену. Ресурси маєш.

— Ясно. Лягай спати, Лилику. Я тебе сам знайду.

— Ага, спати. Робота ще є.

— Тоді працюй, але не надривайся. Бережи себе.

У трубці замовкло.

— Твоїми молитвами, — гмукнув Кобзар і перемкнувся на повідомлення.

Нове, шосте.

Олег натиснув потрібну кнопку, викликаючи диспетчера.

— Сорок четвертий, я недалеко від «Мінської». На Бабин Яр беру.

Не відмовився, хоч за таким тарифом о цій порі мало хто їздить. Всі вимагають більшого й кінець кінцем отримують своє. Але зараз Олегові кортіло чимшвидше забратися звідси. Тож не комизився.

Пасажири чекають. Будуть неабияк здивовані швидкістю подачі машини.

6

Кобзар прочинив двері й ступив у звичний бардак. Жив в однокімнатній квартирі на четвертому поверсі дев’ятиповерхівки в надрах Святошина. Колись у сусідньому будинку отримав службову, дві кімнати, які потім Пасічник через знайомого юриста допоміг без проблем приватизувати. Після розлучення рівноцінно розміняти не вдалося. А продати не виходило: житло стрімко втрачало ліквідність.

З дружиною розлучалися за два роки до початку війни. Вже тоді агенції з нерухомості падали рясно, ледь не щодня. Їхні власники перекваліфіковувались у приватних візників, Олега самого кілька разів підвозили у справах учорашні брокери. Його нинішня робота в таксі — ідея, підказана часом. Інших варіантів для тих, хто має авто, втратив постійний заробіток, втомився від усього та цінує незалежність, — годі шукати.

На той час Кобзар ще служив у розшуку. Стосунки з колишньою дійшли стану, коли бути під одним дахом, навіть якщо кожен має окрему буду, ставало фізично неможливим. Він ночував або в кабінеті, або — в Головка, чия дружина на той час ще не завагітніла й сторонні в домі не заважали, а іноді — у порожній камері, якщо така знаходилася. Єдину незручність створювала неможливість регулярно митися під душем. Але Кобзар зі школи навчився приймати себе таким, як є, не намагаючись ламати природу й здаватися кращим.

У даному випадку — охайнішим.

Звик зосереджуватись на чомусь одному, переважно на роботі або просто на тому, чим зайнятий в даний момент. Ця звичка виробила рису, яка багатьма сприймалася негативно. Він не дбав про зовнішній вигляд й побутовий комфорт. На відміну від більшості людей, у тому числі — колишньої дружини, Кобзар міг одягнутися й вдягався аби як. Одяг переважно не прасував, тож намагався вдягати те, що не так очевидно мнеться. Міг не мити машину, не чистити взуття чи просто не витирати бруд. Голився через два рази на третій, а як випадала нагода, то заростав щетиною. З зачіскою вирішив просто: стригся коротко чи взагалі під нуль, чим дратував колишню спершу тихо, на рівні побутових жартів, а згодом — серйозно.

Стан робочого столу Кобзаря цілком відповідав характеру й зовнішності хазяїна. Стоси паперів і розсип папірців, у шафі та шухлядах за бажання можна було знайти скарб чи бодай артефакт. При тому, що постійно шукав потрібний документ. Це забирало більше часу, ніж може собі дозволити оперативник. Але знав його зміст, бо мав справді унікальну зорову пам’ять — і не лише зорову. Вести протокол допиту вважав за кару небесну: не любив витрачати час на писанину. Для чого, коли почуте тримає в голові, завжди згадає, хто, коли й про що говорив. Канцелярія доводила до сказу, тож часто після розмови Кобзар давав візаві чисті аркуші й ручку, аби той записував усе щойно сказане, до найменших подробиць. Коли Пасічник як начальник таки вимагав дати справам лад і належним чином оформити, Олег вказівку виконував, але всім своїм виглядом демонстрував надлюдські страждання.

Удома було те саме. Одяг ніколи не вішав та не клав речі на раз і назавжди призначені для них місця. Якщо дружина прибирала, завжди сварився, бо після неї не міг нічого знайти. Зрештою, вона змирилася з кросівками та черевиками у ванній, светрами на кухні, сорочками й футболками під ліжком у спальні, а шкарпетками — біля тумби для телевізора. Коли розлучалися, жодним словом не згадала про бардак круг себе, бо визнавала вголос і не лише в очі, а й заочно: хай би де валялися шкарпетки, — в Олеговій голові завжди був такий порядок, що дай Боже кожному.

Вона змирилася, що чоловік сприймав усе подібне не вартим уваги дріб’язком. Особливо коли мав перед